Дженні важко переживала повільне вмирання батька; в минулому вони були далекі одно від одного, але останні роки дуже зблизили їх. Герхардт зрозумів, нарешті, що дочка, якої він був зрікся — самісінька доброта, особливо в своєму ставленні до нього. Вона ніколи не сварилася з ним, ні в чому не перечила. Під час його хвороби вона багато разів на день заходила до нього, запитувала, чи не треба йому чогось, чи сподобався йому обід або сніданок. Коли він став ще кволішим, вона подовгу просиджувала у нього в кімнаті з книгою або з шитвом. Одного разу, коли вона поправляла йому подушку, він узяв її руку й поцілував. Вона здивовано підняла голову, й серце в неї стиснулось. Вигляд у Герхардта був безпорадний і жалісний, в очах стояли сльози.

— Ти добра дівчинка, Дженні, — сказав він уривчастим голосом. — Ти добре зі мною обійшлася. Я часто сварюся й буркочу, але ж я старий. Ти вже вибач мені.

— Ну, що ти, тато! — благально промовила вона. — Це мені треба просити в тебе пробачення.

— Ні, ні, — сказав він. Дженні опустилася на коліна біля його ліжка й заплакала. Він погладив її по голові висхлою жовтою рукою. — Не плач, — сказав він стиха, — я тепер багато що розумію. Вік живи — вік учися.

Вона вийшла з кімнати, сказавши, що хоче вмитися, і, залишившись на самоті, дала волю сльозам. Невже він нарешті, простив її? А вона стільки йому брехала! Вона намагалася ще дбайливіше доглядати його, але це навряд чи було можливим. А Герхардт після цього примирення зробився немов щасливішим і спокійнішим, і вони провели разом немало хороших годин. Одного разу він сказав їй:

— Ти знаєш, я відчуваю себе зовсім хлопчаком. Коли б не ломило кісток, то, здається, я б пішов у танець на траві.

Дженні посміхнулася й схлипнула.

— Скоро тобі стане краще, тату, — сказала вона. — Ти одужаєш. Тоді ми з тобою поїдемо кататись.

Вона знову порадувалася тому, що завдяки їй Герхардт у свої останні роки не знав злиднів і турбот.

Лестер був уважний і привітний до старого. Кожного вечора першим його питанням було: «Ну, як він сьогодні?» — і ще до обіду він неодмінно заходив на кілька хвилин до кімнати старого.

— Вигляд у нього нічого собі, — повідомляв він Дженні. — Він, на мою думку, ще поживе. Ти не турбуйся.

Веста також проводила багато часу з дідом, до якого ніжно прив’язалась. Вона вголос учила уроки в його кімнаті, коли це йому не заважало, або, залишивши двері до його кімнати відчиненими, грала йому на роялі. Лестер подарував їй гарну музикальну шкатулку, і Веста іноді заводила її у Герхардта в кімнаті. Бувало, що йому в тягар були всі, крім Дженні, йому хотілося залишитися на самоті з нею. Тоді вона тихенько сиділа біля нього з рукоділлям. Вона розуміла, що скоро, скоро настане кінець.