«Він був дуже добрий чоловік, — думала Дженні. — Він так хотів, щоб усе було найкраще».

Коли заспівали гімн «Господь нам сила і оплот», вона заридала.

Лестер потягнув її за рукав. Він був глибоко схвильований.

— Не можна ж так, — прошепотів він. — Подумай про інших. Я не можу бачити твоїх сліз, здається, зараз встану й піду.

Дженні стихла, але відчувала, як рвуться останні видимі нитки, що зв’язували її з батьком, і серце її обливалося кров’ю.

На лютеранському кладовищі, де Лестер дав розпорядження купити місце, просту труну спустили в могилу й засипали землею. Лестер задумливо поглядав на голі дерева, на суху, побурілу траву, на розриту лопатами буру землю прерії. Кладовище було убоге, бідне — останній притулок робочої людини, але коли Герхардт хотів, щоб його поховали саме тут, отже так і треба. Лестер вдивлявся в худе, тямуще обличчя Басса і вгадував, які плани той будує на майбутнє. Чомусь йому здавалося, що в Басса успішно пішла б тютюнова торгівля. Він бачив, як Дженні витирає почервонілі очі, і знову говорив собі: «Так, це дивовижно». Почуття її було таке щире й сильне. «Хороша жінка — це непояснима загадка», думав він.

Всі разом вони поверталися додому запорошеними, вітряними вулицями.

— Дженні надто близько приймає все до серця, — сказав Лестер. — Дуже вже вона вразлива, от життя і видається їй похмурішим, ніж воно є насправді. В усіх у нас свої прикрості, у кого більше, у кого менше, і треба з ними якось справлятись. Невірно, ніби одні люди набагато щасливіші від інших. Турбот на всіх вистачає.

— Що ж робити, — сказала Дженні, — коли мені так шкода деяких людей.

— Дженні завжди була вразлива, — вставив своє слово Басс.

Він увесь час думав про те, яка Лестер чудова людина, як багато вони живуть, якою знатною дамою стала його сестра. Видно, він свого часу не зрозумів, що вона собою уявляє. Як дивно трапляється в житті, — адже ще зовсім недавно він вважав, що Дженні ні до чого непридатна і життя її безнадійно втрачене.

— Ти все ж постарайся взяти себе в руки, зрозумій, що не можна кожну подію в житті сприймати як катастрофу, — сказав Лестер наприкінці.

Басс був з ним цілком згодний.

Дженні мовчки дивилася у вікно карети. От зараз вони повернуться до величезного тихого дому, а Герхардта там уже немає. Подумати тільки, що вона більше ніколи його не побачить. Карета завернула в двір. У вітальні Жаннет, принишкла й заплакана, вже накривала стіл до чаю. Дженні взялася до звичних домашніх справ, її не покидала думка — що ж з нею буде після смерті.

Розділ LII

Розділ LII