— Ти б пішла до підвалу, подивилась, що робить цей молодчик. Он яка холоднеча в кімнатах, — скаржився Герхардт. — Я вже знаю, що він робить, — сидить і книжку читає, а про піч тоді тільки згадає, коли все вугілля прогорить. І пиво в нього там напохваті. Ти б замкнула кладовку.  Звідки ти знаєш, що він за людина. Може, негідник якийсь.

Дженні намагалась переконати батька, що в будинку досить тепло, що грубник — дуже добрий і цілком порядний американець, а якщо він і вип’є шкляночку пива, шкоди від цього не буде. Герхардт зараз же починав сваритись.

— От ви завжди так, — твердив він із запалом. — Ніяк не розумієте, що таке ощадність. Як тільки я не догляну, — всі розпускаються. «Добрий»! Звідки ти знаєш, що він добрий? Топить він як слід? Ні! Доріжки замітає? Ні! Всі вони добрі, за ними потрібне око та й око. Тобі треба самій за хазяйством приглядати.

— Добре, тату, я пригляну, — лагідно заспокоювала його Дженні. — Ти не турбуйся, а пиво я замкну. Принести тобі чашку кофе з сухариками?

— Ні, — зітхав Герхардт, — у мене щось із шлунком не гаразд. Хоч би швидше одужати!

Дженні запросила до батька доктора Мейкіна, старого, досвідченого лікаря, якого вважали кращим у цій частині міста. Він рекомендував спокій, гаряче молоко, сердечні краплі, але попередив Дженні, що на цілковите видужання сподіватись нічого.

— Як не є, роки беруть своє. Він дуже ослаб. Якби він був на двадцять років молодший, я поставив би його на ноги, а так... Проте, справа його не зовсім погана. Він, можливо, ще поживе; може, навіть встане з ліжка; а втім, не ручуся. Адже знаєте, ніхто не вічний. Я от зовсім не турбуюся, що мені залишилося мало жити. Дожив до старості — й добре.

Думка про близьку смерть батька засмучувала Дженні, але її втішало, що свої останні дні він проводить у спокої й достатках, оточений всіляким піклуванням.

Незабаром усім стало зрозуміло, що дні Герхардта злічені, і Дженні вирішила сповістити братів і сестер. Вона написала про хворобу батька Бассу, але той відповів листом, що дуже зайнятий і навряд чи приїде, якщо тільки немає безпосередньої небезпеки. Ще він писав, що Джордж живе в Рочестері, працює на шпалерній фабриці, здається, компанії Шефф-Джефферсон, Марта з чоловіком поїхала до Бостона, живуть у Бельмонті, це передмістя, але недалеко від центра. Уїльям в Омасі, працює техніком в електричній компанії. Вероніка одружена, її чоловік, Альберт Шеріден, працює в Клівленді, на складі аптекарських товарів. «Вона в мене зовсім не буває, — з образою додавав Басс, — але я дам їй знати». Дженні написала всім по листу. Від сестер прийшли коротенькі відповіді: їм дуже жаль, і нехай Дженні сповістить їх, якщо що-небудь трапиться. Джордж написав, що йому нічого й думати вибратися в Чикаго, хіба що батькові стане зовсім погано, і просив тримати його в курсі справ. Уїльям, як Дженні дізналася пізніше, не одержав її листа.