Вірний собі, Герхардт обдумав усе, що треба буде зробити після його смерті. Він побажав, щоб його поховали на маленькому лютеранському кладовищі тут же, на Південній околиці, і щоб панахиду служив улюблений пастор з тієї церкви, до якої він завжди ходив.

— Нехай усе буде просто, — сказав він. — Надінете на мене чорний костюм і мої святкові штиблети, і галстук чорний, шнурком. Більше мені нічого не треба. Так буде добре.

Дженні просила його не говорити про такі речі, але йому це давало задоволення. Одного разу годині о четвертій дня став він надзвичайно кволим. Дженні тримала руки батька, стежачи за його важким диханням, разів зо два він розплющив очі й посміхнувся до неї.

— Я не боюся смерті, — сказав він. — Я зробив, що міг.

— Не треба говорити про смерть, тату, — простогнала Дженні.

— Однаково кінець, — сказав він. — Ти була добра до мене. Ти хороша жінка.

Це були його останні слова. Біля п’ятої години його не стало.

Спокійний і ясний кінець цього важкого життя глибоко вразив Дженні. В її доброму, чулому серці Герхардт жив не тільки як батько, але й як друг та порадник. Тепер він з’явився перед нею в своєму справжньому вигляді — чесний, працьовитий німець, який усі сили поклав на те, щоб виростити родину й прожити безгрішне життя. Дженні була найважчим його тягарем, але він так до кінця і не взнав усієї правди про неї. Вона думала про те, де ж він тепер, чи знає, що вона йому збрехала. І чи простив він її? Адже він сказав, що вона — хороша жінка.

Всім дітям послали телеграми. Басс відповів, а наступного дня приїхав і сам. Інші телеграфували, що не можуть приїхати, і просили сповістити про все докладно. Дженні написала їм листи. Лютеранський священик прочитав над небіжчиком молитви і домовився про день похорону. Влаштувати його було доручено товстому самовдоволеному агенту з бюро похоронних процесій. Зайшов дехто з сусідів, як там не було, не всі вони порвали знайомство з цим домом. Похорон відбувся третього дня. Лестер разом з Дженні, Вестою і Бассом попрямували до збудованої з червоної цегли лютеранської церковки й мужньо прослухав довгу проповідь про блаженство потойбічного життя, досадливо щулячись при згадці про пекло. Басс також нудився, але поводився, як належало. Герхардт вже давно став для нього чужою людиною. Тільки Дженні щиро оплакувала батька. Перед нею проходило все його життя — довгі роки, сповнені турбот і злиднів, той час, коли він ходив по домівках пиляти дрова, і коли жив на горищі над фабричним складом, убогий маленький будиночок на Тринадцятій вулиці, нестерпні дні на Лоррі-стріт у Клівленді, все горе, заподіяне йому гріхами дочки й смертю дружини, його ніжні турботи про Весту; і нарешті — ці останні тижні перед смертю.