Його запити завжди були переважно матеріального порядку, він хотів тільки земних благ і погоджувався тільки на найкраще. Варто було внутрішнім оздобам у його домі хоч трохи зблякнути, як він вимагав, щоб гардини були зірвані, меблі продані і весь будинок оздоблений заново. Під час його мандрівок гроші повинні були прокладати й розчищати йому шлях. Він не терпів суперечок, непотрібних розмов, «дурних балачок», як він сам називав це. З ним належало або провадити розмову на теми, які його цікавили, або не говорити зовсім. Летті чудово розуміла його. Вона жартівливо плескала його по щоці або брала обома руками за голову й запевняла, що він — ведмідь, але дуже симпатичний і милий ведмідь.

— Так, так, знаю, — бурчав він. — Я тварина. А ти, слід думати, безплотне відображення ангельської суті.

— Ну, годі, замовкни, — говорила вона, бо він, хоч і без злісного наміру, робив їй іноді дуже боляче. Тоді Лестер поспішав утішити її ласкою, він добре знав, що вона, незважаючи на всю свою енергію й самостійність, залежить від нього. А їй завжди було зрозуміло, що він може обійтися й без неї. Жаліючи її, він намагався це приховувати, удавав, що вона йому необхідна, але він не міг обдурити ні її, ні себе. Летті ж справді чіплялася за нього всіма силами. Так важливо, коли в нашому мінливому нестійкому світі поруч з тобою є така певна й постійна величина, як ця мужня людина. Почуваєш себе, як біля привітної лампи в темній кімнаті або біля вогнища, що палає на холодній вулиці. Лестер нічого не боїться. Він упевнений, що вміє жити й зуміє померти.

Такий темперамент, природно, повинен був виявлятися на кожному кроці і з будь-якого приводу. Тепер, коли Лестер привів до ладу свої фінансові справи й міцно тримав у руках всі нитки, коли більша частина його багатства була вкладена в акції найкрупніших компаній, директорам яких не було іншого діла, як тільки санкціонувати ініціативу своїх честолюбних адміністраторів — у нього залишалося досить вільного часу. Він багато їздив з Летті на модні курорти Європи й Америки. Він полюбив азартні ігри, — йому подобалося робити великі ставки, рискуючи все втратити, якщо вчасно не зупиниться колесо або не туди покотиться гулька; він ще більше став полюбляти вино — не як п’яниця, а як людина, що любить пожити собі на втіху й добре провести час з друзями. Пив він або нерозведене віскі, або найкращі сорти вин — шампанське, іскристе бургонське, дорогі білі вина, що веселять душу. Він міг пити багато і відповідно їв. Все, що з’являлося в нього на столі, — закуски, супи, риба, печеня, дичина, — повинно було бути першосортним, і він давно вже прийшов до висновку, що є рація тримати тільки найдорожчого повара. Вони розшукали й найняли старого француза, Луї Бердо, який колись служив поваром у мільйонера-мануфактурника. Лестер платив йому сто доларів на тиждень, а коли хто цього не розумів і допитувався, відповідав, що життя дається нам тільки раз.