Екіпаж швидко котився довгими вулицями до оповитої димом ділової частини міста. Повірений делікатно мовчав, не заважаючи Дженні думати. Незабаром вони під’їхали до «Аудіторіума», і Уотсон провів її до дверей номера, де лежав Лестер. Дженні так давно не бувала на людях, що дуже ніяковіла, йдучи довгими коридорами готелю. Увійшовши до номера, вона підійшла до ліжка Лестера й застигла, дивлячись на нього сповненими жалю, широко розплющеними голубими очима. Він напівлежав, відкинувшись великою головою на подушки, в темному його волоссі пробивалася сивина. Розумні, старі, стомлені очі дивились на Дженні з ласкавою цікавістю. Пекучий біль пройняв її, коли вона побачила це бліде, змучене обличчя. Вона тихенько потиснула руку Лестера, що лежала поверх ковдри. Потім нахилилася й поцілувала його в уста.

— Я так засмучена, так засмучена, Лестер, — прошепотіла вона. — Але ж ти не дуже серйозно хворий, справді? Тобі треба одужувати і якомога скоріше. — Вона тихенько погладила його руку.

— Так, Дженні, але справи мої кепські, — сказав він. — Скрутило мене не на жарт. Не знаю, чи пощастить видертись. Ти краще розкажи про себе. Як ти живеш?

— Живу, як і раніше, милий, — відповіла вона. — У мене все гаразд. А ти марно так говориш. Ти видужаєш, і дуже швидко.

Він гірко посміхнувся.

— Ти думаєш? — і з сумнівом похитав головою. — А втім, це мене мало турбує. Сідай, рідна. Я хочу говорити з тобою, як колись бувало. Хочу, щоб ти була біля мене.

Він зітхнув і заплющив очі.

Дженні присунула до ліжка стілець, сіла і взяла руку Лестера в свої. Як добре, що він послав за нею! Жаль, кохання, вдячність сповнювали її серце. І раптом вона похолола від страху: він хворий тяжко, це одразу видно!

— Не знаю, що буде далі, — говорив Лестер. — Летті в Європі. Мені вже давно хотілося тебе побачити. Вирішив — у цей приїзд неодмінно навідатись. Адже ти знаєш, ми тепер живемо у Нью-Йорку. А ти трохи поповніла, Дженні.

— Старіюсь, Лестер, — посміхнулася вона.

— Це не важливо, — заперечив він, не одводячи від неї очей. — Справа не в роках. Всі старіються. Справа в тому, як хто дивиться на життя.

Він замовк і звів очі до стелі. Легкий біль нагадав йому про минулі страждання. Ще кілька таких приступів, як сьогодні вранці, — і він не витримає.

— Я не міг померти, не побачившись з тобою, — заговорив він знову, коли біль стих. — Я давно хотів тобі сказати, Дженні, — даремно ми розлучилися. Тепер я бачу, що це було не потрібно. Мені це не дало щастя. Ти прости мене. Мені самому було б легше, коли б я не зробив цього.