— Ну, ще це ти, Лестер, — заперечила вона, і в цю мить все їх спільне життя промайнуло в її пам’яті. Ось воно, свідоцтво їх справжнього зв’язку, їх справжньої душевної близькості! — Не муч себе. Все гаразд і так. Ти був дуже добрим до мене. Не міг же ти через мене загубити все своє багатство. І мені так набагато спокійніше. Звичайно, було важко, але чи мало в житті важкого, мій дорогий.

Вона замовкла.

— Ні, — сказав Лестер, — це було помилкою. З самого початку все йшло не так; але ти в цьому не винна. Прости мене. Я давно хотів тобі сказати це. Я дуже радий, що встиг.

— Не говори так, Лестер, прошу тебе, — почала благати Дженні. — Все гаразд. Тобі немає про що жалкувати. Ти стільки для мене зробив. Коли я подумаю... — голос у неї зірвався. Кохання й жаль душили її. Вона мовчки стиснула руку Лестера. Їй пригадався будинок у Клівленді, який він купив для її рідних; і як дав притулок її батькові, і вся його турбота й ласка.

— Ну от, тепер я тобі все сказав, і мені легше. Ти хороша жінка, Дженні. Дякую, що ти прийшла до мене. Я тебе кохав. І зараз кохаю. Це я також хотів тобі сказати. Начебто й дивно, але крім тебе, я жодної жінки не кохав по-справжньому. Не треба нам було розлучатися.

У Дженні перехопило дихання. Цих слів — тільки цих слів — вона чекала довгі роки. Єдине, чого їй не вистачало, — ось цього підтвердження їхньої близькості, якщо не фізичної, то духовної. Тепер життя буде для неї щастям. І смерть також. Ридання підступили їй до горла.

— Ах, Лестер! — скрикнула вона й потиснула йому руку.

Він відповів їй кволим потиском. Деякий час вони обоє мовчали. Потім він знову заговорив:

— Ну, як твої сирітки?

— Діти чудові, — відповіла вона і почала докладно розповідати йому про своїх маленьких вихованців. Лестер слухав задоволений, її голос заспокоював його. Сама її присутність була йому відрадна. Коли вона підвелася, щоб іти, брови його від страждання ворухнулись.

— Йдеш, Дженні?

— Я можу залишитися тут, Лестер, — запропонувала вона. — Візьму собі номер. А місіс Свенсон повідомлю запискою, і все буде гаразд.

— Ні, навіщо ж, — сказав він, але вона зрозуміла, що потрібна йому, що він боїться залишитися сам.

І до його останньої години вона вже не виходила з готелю.

Розділ LXII

Розділ LXII

Кінець настав через чотири дні, протягом яких Дженні майже не відходила від ліжка хворого. Сестра була дуже задоволена, що в неї з’явилася зміна і що вона не сама. Лікар спробував протестувати. Але з Лестером важко було сперечатися.

— Мені вмирати, а не вам, — заявив він з похмурою іронією. — Вже дозвольте мені померти так, як мені подобається.