Одного разу Лестер і Летті з компанією друзів відправилися на яхті до північних берегів Норвегії. В кінці листопада важливі справи вимагали присутності Лестера в Чикаго; він умовився з дружиною, що до різдва вони з’їдуться в Нью-Йорку. Сповістивши Уотсона, щоб той зустрів його, Лестер приїхав і зупинився в «Аудіторіумі» — чикагський особняк уже два роки як був проданий.

В останніх числах листопада, коли Лестер в основному вже закінчив свої справи, він раптом відчув себе погано. Прийшов лікар і сказав, що в нього кишковий розлад, який нерідко є проявом серйозного загального захворювання крові або якого-небудь важливого органу. Лестер дуже страждав. Лікар наказав тепло закутати ноги, прописав гірчичники й ліки. Болі стихли, але Лестера гнітило передчуття близького лиха. Він попросив Уотсона послати телеграму Летті. Треба повідомити її, що нічого серйозного немає, просто він захворів. Біля ліжка Лестера чергувала сестра, його лакей стояв, як на варті, за дверима номера, не пропускаючи надокучливих відвідувачів. Летті могла добратись до Чикаго не раніше, ніж за три тижні. Лестер відчував, що ніколи більше її не побачить.

Як не дивно, він у ці дні весь час думав про Дженні, і не тільки через те, що був у Чикаго, — просто вона, як і раніше, залишалась для нього найближчою людиною. Він збирався відвідати її під час цього приїзду, як тільки трохи звільниться. Першого ж дня він розпитав про неї Уотсона, і той сказав, що вона живе, як і раніше, самотньо й виглядає добре. Лестеру дуже хотілося побачитися з нею.

Дні йшли за днями, йому не робилося краще, і бажання це опановувало його все дужче, його мучили приступи страшенного болю, який неначе скручував всі його нутрощі і змінювався повною втратою сил. Щоб полегшити його страждання, лікар уже кілька разів впорскував йому морфій.

Одного разу, після особливо жорстокого приступу Лестер покликав до себе Уотсона, наказав йому послати кудись сестру й сказав:

— Я хочу попросити вас про одну послугу. Довідайтеся у місіс Стовер, чи не може вона відвідати мене. А найкраще поїдьте за нею самі. Сиділку й Козо (так звали лакея) можна відіслати на півдня або на той час, поки вона буде тут. Коли б вона не приїхала, пустіть її до мене.

Уотсон зрозумів. Цей прояв почуттів знайшов відгук в його душі, йому було шкода Дженні. І шкода Лестера. Він подумав про те, як здивувався б світ, дізнавшись про романтичну примху такої видатної людини. Уотсон глибоко поважав Лестера і завжди пам’ятав, що зобов’язаний йому власним добробутом. Він готовий був зробити Лестеру будь-яку послугу.