Найманий екіпаж швидко приставив його на Південну околицю. Дженні була дома. Вона поливала квіти й здивовано підняла брови, побачивши Уотсона.

— Я до вас з нерадісним дорученням, місіс Стовер, — почав він. — Ваш... я хочу сказати, містер Кейн серйозно хворий. Він в «Аудіторіумі». Дружина його ще не повернулася з Європи. Він доручив мені заїхати до вас і передати, що він просить вас відвідати його. Він просив, якщо можливо, привезти вас до нього... Ви могли б поїхати зі мною зараз?

— Так, звичайно, — відповіла Дженні, і обличчя її наче закам’яніло.

Діти були в школі. Стара шведка, її єдина служниця, сиділа в кухні. Ніщо не заважало Дженні піти з дому. Але вона раптом пригадала в усіх подробицях сон, який бачила кілька днів тому. Їй снилося, що навколо неї — таємниче чорне озеро, над яким повис туман або хмара диму. Вона почула слабий сплеск води, і з темряви, що обгортала її, виник човен. Човен був маленький, без весел, він посувався сам собою, і в ньому сиділа мати Дженні, Веста і ще хтось, кого вона не могла розглядіти. Обличчя в матері було бліде й сумне, як часто ще за життя. Вона дивилася на Дженні суворими, але сповненими співчуття очима, і раптом Дженні зрозуміла, що третім у човні сидить Лестер. Він похмуро подивився на неї — Дженні ніколи не бачила його таким, — і тут її мати сказала: «А тепер досить, нам час». Човен почав віддалятися, гостре почуття втрати охопило Дженні, вона скрикнула: «Мамо, не покидай мене саму!» Але мати тільки подивилася на неї глибоким, лагідним, сумним поглядом, і човен зник.

Дженні злякано прокинулась, їй здалося, що Лестер поруч з нею. Вона простягнула руку, щоб торкнути його за плече; потім, зрозумівши, що вона сама, сіла в ліжку й протерла очі. Після цього важке, гнітюче почуття два дні не давало їй спокою. І тільки-но воно почало зникати, як з’явився м-р Уотсон зі своєю страшною звісткою.

Дженні вийшла з кімнати і швидко повернулася в пальто й капелюшку; хода, обличчя — все виказувало її хвилювання. Дженні ще й тепер була дуже гарна з себе — ставна, чудово одягнута, з ясним і добрим поглядом. В душі вона не розлучалася з Лестером, так само як він ніколи не міг до кінця відірватися від неї. Всі її думки були з ним, як у ті роки, коли вони жили вкупі. Найзавітніші її спогади були зв’язані з Клівлендом, де Лестер упадав за нею і скорив її силою, — мабуть, так печерна людина скоряла свою подругу. Тепер Дженні пристрасно бажала чим-небудь допомогти йому. Він послав за нею, — це не тільки приголомшило її, але й відкрило їй очі: отже він все-таки... Все-таки кохає її!