— Так.

— Гаразд, а ми можемо після цього зустрітися? Я хотів сказати вам дещо важливе.

— Так. Добре. Що таке «яма для балачок»?

— Що?

— Що таке «яма для балачок»?

— Це таке заглиблення в підлозі, куди кладуть подушки, і люди сидять там і розмовляють.

— А який сенс?

— Жодного.

— Ох, Арнольде, Арнольде…

— Що?

— Нічого. Я прочитаю ваші книжки. Вони мені сподобаються. Усе буде інакше.

— У вас що, розм’якшення мозку?

— На все добре… на все добре…

Я повернувся до вітальні, позбирав із підлоги Шекспіра, сів у крісло й подумки звернувся до Джуліан: «Я страждатиму, а ти — ні. Ми не образимо одне одного. Ти можеш завдати мені болю, інакше бути не може. Але я тобі болю не завдам. Я живитимуся своїм болем, як інші живляться цілунками (о Господи!). Я просто щасливий, що ти існуєш, абсолютне щастя — це ти, я пишаюся тим, що живу з тобою в одному місті, в одну епоху, що бачу тебе іноді, зрідка…»

Але що таке іноді, наскільки зрідка? Коли вона знову звернеться до мене? Чи скоро мені вдасться поспілкуватися з нею? Я вже вирішив, що, якщо вона напише чи зателефонує, я призначу зустріч лише за кілька днів. Усе має бути звичним; хай там як змінився світ, він мусить залишатися таким, яким був, таким, яким він був би в кожній дрібниці. З мого боку не буде ані найменшого поспіху, ані натяку на найслабшу невідкладність; я жодним порухом не відрізнятимусь від того, ким я був, ким мав би бути. Так, я навіть відкладу нашу зустріч і, наче святий, присвячу весь дорогоцінний украдений час роздумам; і так світ залишатиметься звичним, хай навіть і змінився; як для мудреця, який повернувся з гір і буденно живе в селі, хоча й дивиться на все проникливим поглядом; божество, що схоже на селянина, схоже на податкового інспектора. І так ми врятуємося.

Задзвонив телефон. Я підійшов. Цього разу телефонувала Джуліан.

— Ох, Бредлі, привіт. Це я.

Я витиснув із себе якийсь звук.

— Бредлі… вибачте… це я… упізнаєте? Джуліан Баффін.

— Зачекай хвилинку, добре? — сказав я. Прикрив рукою мікрофон, міцно заплющив очі та, важко дихаючи й намагаючись відсапатися, потягнувся до стільця. За кілька секунд, кашляючи, щоб приховати тремтіння в голосі, я озвався: — Перепрошую. Чайник закипів.