— Бредлі, мені здається, ми
— Це неможливо. Думаю, вежа й справді трохи гойдається на вітрі. Але сьогодні безвітряна ніч.
— Але тут, нагорі, може бути вітер.
— Гаразд, може. Так, гадаю, вона
Як я міг знати? Для мене гойдалося все.
Звичайно, я здебільшого лише вдавав, що їм. Випив трохи вина. Алкоголь досі видавався абсолютно недоцільним. Я сп’янів від кохання. Джуліан з апетитом їла та пила, не припиняючи відпускати компліменти стравам. Ми поговорили про краєвид, про її коледж, про її школу, де хворіли на кір, про те, як швидко можна зрозуміти, чи ти поет, чи ти пишеш роман, чи щось для театру. Я ніколи не розмовляв ні з ким із такою легкістю. О, блаженна невагомосте, блаженний космосе.
— Бредлі, мені хотілося б зрозуміти те, про що ви так красномовно оповідали, пояснюючи «Гамлета».
— Забудь про це. Жодна пишномовна теорія щодо Шекспіра не має сенсу; не через те, що він такий божественний, а через те, що він такий земний. У кінцевому підсумку навіть видатне мистецтво — звичайна плутанина.
— То критики просто дурні?
— Щоб розповісти це нам, не потрібна жодна теорія. Варто просто намагатися любити його твори якнайдужче.
— Як ви тепер намагаєтеся полюбити творчість мого батька?
— Це дещо особливе. Я відчуваю, що був несправедливим. Він дуже динамічний і гарно розповідає історію. Історії — це теж мистецтво, розумієш?
— Він пише винахідливо, але все це — мертва буква.
— Молода така — і вже така скупа й черства душею!
— Я молода, мілорде, і правдива[81].
Тієї миті я мало зі стільця не впав. А ще подумав, щойно зміг думати, що, імовірно, її правда. Але цього вечора мені не хотілося навіть промовляти ніяких грубощів. Тоді я вже зрозумів, що вона не залишиться зі мною надовго, і здебільшого міркував, чи зможу поцілувати її на прощання та як саме. У нас не було такої звички, навіть коли вона була дитиною. Коротше кажучи, я її ніколи не цілував. Ніколи. А сьогодні вночі це, можливо, станеться.
— Бредлі, ви не слухаєте.
Вона весь час називала мене на ім’я. А я не міг промовити її імені. Вона була безіменною.