— Ох, я геть забув принести тобі «Гамлета». — Звісно ж, не забув.

— Нічого страшного, заберу його іншим разом. На добраніч, Бредлі, і ще раз дякую.

— Так, я… дай-но подумати.

— Я мушу бігти.

— Ти не… Може, нам призначити час, коли ти прийдеш… Ти казала, що маєш якісь… Мене так часто не буває вдома… Чи краще… Ти…

— Я зателефоную. На добраніч і щиро дякую.

Зараз чи ніколи. Рухаючись дуже повільно, з таким відчуттям, наче я виконував якийсь дуже точний рух у менуеті, я ступив крок назустріч Джуліан, яка вже відверталася, обережно взяв її ліве зап’ястя в праву руку і, зупинивши дівчину таким чином, нахилився та притис свої розсудливо трохи розтулені вуста до її щоки. Результат був приголомшливий. Я випростався, і якийсь час ми стояли, уп’явшись одне в одного очима.

— Бредлі, — озвалася Джуліан, — якщо я попрошу вас, ви підете зі мною до Ковент-Ґардену[84]?

— Так, звісно.

Я пішов би за нею до пекла й навіть до Ковент-Ґардену.

— На «Кавалера троянди»[85]. Наступної середи. Зустрінемося у фойє десь о пів на сьому. У мене гарні місця. Септімус Ліч дістав два, а тепер не може піти.

— Хто такий Септімус Ліч?

— О, мій новий хлопець. На добраніч, Бредлі.

Вона пішла. Я стояв, засліплений світлом ліхтаря, серед привидів, що кудись поспішали. Я почувався як людина, що її після щедрої вечері цілою й неушкодженою схопила таємна поліція й запроторила до камери.

* * *

Безумовно, наступного ранку я прокинувся в муках. Читачеві може здатися, що з мого боку було надзвичайно нерозважливо думати, наче я вічно діставатиму насолоду від цієї ситуації. Але читач, якщо тільки він у момент, коли читає ці рядки, сам не закоханий до божевілля, імовірно, милостиво забув, а може, навіть ніколи не знав, на що схожий цей душевний стан. Закоханість, як я вже наголошував, — лише одна з форм божевілля. Хіба не божевільний той, хто зосереджується на одній-єдиній людині, забуває про решту значущого світу, позбувається всіх думок, почуттів, усього свого існування, якщо воно не пов’язано з коханою? А «яка» твоя кохана чи «яка вона насправді» — не має жодного значення. Не новина, що деякі люди втрачають розум від тих, кого інші вважають нікчемами. «Чому вона закохалася у ватажка банди?»[86] — одвічне питання. Нас приголомшує, якщо хтось, кого ми поважаємо, стає рабом чогось вульгарного, легковажного чи ницого. Але, якщо навіть чоловік чи жінка такі прекрасні й мудрі, що ніхто не зможе цього заперечити, не менш безглуздим буде зосереджувати на ньому чи на ній виняткову увагу й перетворювати їх на кумирів, хоча в цьому і є суть кохання.