— Вибач, дорогенька, що ти казала?

Я хитро користувався пестливо-зменшувальними іменами. Це не порушувало таємниці. Чи помічала вона щось? Безумовно, ні. А мені було приємно.

— Мені варто почитати Вітґенштайна[82]?

Я хотів поцілувати її в ліфті, коли ми спускатимемося вниз, якщо випаде нагода опинитися в цьому короткочасному любовному гніздечку вдвох. Але про це й мови не могло бути. Не можна, абсолютно не можна видавати свою цікавість. На щастя, Джуліан із властивим молоді чарівним егоїзмом та схильністю до експромтів спокійно й звично повірила, що я випадково вирішив повечеряти в Поштовій вежі та — бо вона випадково зателефонувала — випадково запросив її з собою.

— Ні. Я б не гаяв на це час.

— Гадаєте, я не зрозумію його?

— Так.

— Так, не зрозумію?

— Так. Він забув нас[83].

— Що?

— Чергова цитата. Не зважай.

— Ми сьогодні сиплемо цитатами, хіба ні? З вами я почуваюся так, наче англійська література тушкується в мені й вилазить через вуха. Бачите, яка невишукана метафора! Ох, Бредлі, як чудово, що ми тут. Бредлі, я така щаслива!

— Добре.

Я попросив рахунок. Мені не хотілося руйнувати досконалий вечір навіть тривожними спробами продовжити його. Якщо засиджуєшся в гостях, візит перетворюється на тортури. Мені не хотілося побачити, як Джуліан дивиться на годинник. Вона подивилася на годинник.

— Ох, Боженько, я вже мушу йти.

— Я проведу тебе до станції метро.

У ліфті ми спускалися лише вдвох. Я не поцілував її. Я не запросив її повернутися до мого помешкання. Минаючи Ґудж-стрит, я не торкнувся до неї навіть «випадково». Але вже завагався, чи зможу взагалі з нею попрощатися.

Біля станції Ґудж-стрит я зупинився і, наче мимохіть, притис її до стіни. Я не обіперся двома руками на стіну по обидва боки від її плечей, як мені хотілося б. Вона підвела на мене погляд і всміхнулася, відкидаючи з обличчя левову гриву, так надзвичайно впевнено, так надзвичайно довірливо. Сьогодні вона була вбрана в чорну бавовняну сукню, прикрашену жовтими мандалами, індійську, як мені здається; і скидалася на придворного пажа. Світло ліхтаря падало на її ніжне чесне обличчя, на клиноподібну шию, якої протягом вечері мені так нестримно хотілося торкнутися. Я досі перебував у цілковитій, а тепер іще й болючій нерішучості щодо поцілунку.

— Ну, тоді… Ну, тоді…

— Бредлі, ви були таким милим, дякую. Мені дуже сподобалося.