— Перепрошую, що відволікаю вас, Бредлі. Обіцяю, що не набридатиму своїми дзвінками та візитами.

— Нічого страшного.

— Я лише хотіла поцікавитися, чи можна буде забрати мого «Гамлета», коли ви його дочитаєте.

— Авжеж.

— Можете не поспішати… я можу забрати його будь-коли протягом двох наступних тижнів. Нині я не працюю над ним. А ще мені спало на думку одне чи два запитання. Якщо хочете, я можу надіслати їх поштою, а ви мені книжку так само. Не хочу заважати вашій роботі.

— Протягом наступних… двох тижнів…

— Чи місяця. Я, може, навіть поїду за місто. У школі досі кір.

— Може, ти могла б забрати його наступного тижня? — запропонував я.

— Добре. Як щодо четверга, десь о десятій ранку?

— Так. Це… добре.

— Красно дякую. Не затримуватиму вас. Я знаю, що ви дуже заклопотаний. На все добре, Бредлі, і дякую.

— Зачекай хвилинку, — попросив я.

Вона мовчала.

— Джуліан, — сказав я, — ти вільна сьогодні ввечері?

* * *

Ресторан на верхівці Поштової вежі обертався надзвичайно повільно. Повільно, як годинникова стрілка. Величний образ — час, що затуплює кігті лева[78].

Як швидко рухався він тієї ночі, поки за голівкою моєї коханої стелився Лондон? Чи був він майже нерухомим, зупиненим самою лише думкою? Може, він перетворився на ілюзію руху у світі, де вже не було тривалості? А чи крутився він дзиґою, відлітав вихором до невидимості й пришпилював мене до зовнішньої стіни — наче кошеня, розіп’яте доцентровою силою?

Кохання завжди красномовне в розлуці. Ця тема дозволяє бути відверто меланхолійним, хоча, поза сумнівами, існує біль, який не висловити сповна. Та чи оспівується достатньо присутність коханого? Чи можливо це? У присутності коханого ми, мабуть, завжди тривожимося. Смертні тремтять, коли янголи розважаються. Але цю темну цяточку не можна вважати вадою. Вона прикрашає мить сучасності такою собі люттю й перетворює її на захоплення часом.

Грубо кажучи, того вечора на Поштовій вежі радість засліпила мене. Здавалося, що просто в мене перед очима вибухнули зірки, і я буквально не міг бачити. Дихання стало швидким й утрудненим, але не втратило приємності. Я відчував свідоме вдоволення від можливості по вінця накачати себе киснем. Я весь здригався від слабкого й, можливо, зовні непомітного тремтіння. Руки вібрували, ноги боліли, а коліна перебували в стані, описаному грецькою поетесою. Увесь dérèglement[79] доповнювався запамороченням від того, що я перебував так високо над землею та водночас був пов’язаний із нею. Таке запаморочення завжди стискає не голову, а геніталії.