Райнгольд запалився ідеєю, витяг порожній рукав Франца з кишені, кинувся до комода й став засовувати у рукав все підряд: носовички, шкарпети. Франц відмагається: «До чого воно, все одно триматися не буде, вийде якась ковбаса, дай мені спокій». — «Ні, ні, маю тобі сказати, що то робота для доброго кравця, той підтягне де треба, й все чудово виглядатиме, не ходитимеш більше, як каліка, а так ніби просто тримаєш руку в кишені». Шкарпетки повипадали: «Так, тут таки треба кравця. А знаєш, я не переношу калік, для мене каліка — це людина, яка ні на що не годиться. Коли бачу каліку, то думаю собі: і навіщо такому на світі жити?»

А Франц слухає і слухає, та все головою киває. Мимоволі його знову проймає дрож. Нараз йому здається, що він знову на Алексі, йде на діло, потім усе кудись пропало, напевно, це все через той нещасний випадок, нерви розгулялися, треба опанувати себе. Але його далі трясе й морозить. Усе, геть звідси, спускається сходами вниз, бувай, Райнгольде, мушу йти, тримати крок, правою-лівою, правою-лівою, чінґдарада.

І ось огрядний Франц Біберкопф уже повернувся від Райнгольда додому, а рука й досі труситься, а ще морозить постійно, аж з рота сигарета випала. А вдома у нього Міца сидить зі своїм покровителем, вона чекала на Франца, бо збирається з тим паном на два дні кудись поїхати.

Франц відвів її вбік: «А я що від тебе матиму?» — «А що ж мені робити, Франце? О, Боже, Франце, що це з тобою?» — «Нічого, давай, збирайся». — «Я приїду сьогодні ввечері». — «Та й ти вже». Він ледь не зірвався на крик. Вона зиркнула на свого покровителя, хутко поцілувала Франца в потилицю — і гайда. А внизу подзвонила до Єви: «Слухай, як матимеш час, зайди до Франца. З ним щось негаразд. А що, я й сама не знаю. Просто зайди». Але Єва не змогла зайти, бо цілий день лаялася з Гербертом та за тією сваркою так і не вибралася з дому.

Тим часом сидить наш Франц Біберкопф, наша кобра-змія, наш залізний борець, сам-самісінький, сидить на своєму підвіконні, вчепився в нього своєю єдиною рукою й думає про те, яку він упоров дурницю, не інакше як лихий його поплутав, що він поперся до того Райнгольда. От ідіотизм, коли солдати містом марширують, повний ідіотизм, от телепень, щось треба робити, тільки не сидіти ось так. А потім думає собі: ні, я таки маю це зробити, маю знов туди піти, так цього не можна залишати, він мене зганьбив, напхав ганчір'я в рукав, про таке комусь навіть розказати соромно.

І Франц припав головою до підвіконня, зіщулився, соромно йому, до болю соромно: як я міг таке допустити, як дозволив, телепень такий, ще й тремтів перед тим негідником. Сором, який сором! Франц аж зубами скрегоче, ладен сам себе розірвати, я ж цього не хотів, і ніякий я не боягуз, навіть з однією рукою.