– Та це ж Петренячий. Ось і батько сидить.

– Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, іди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.

Хлопчик побіг, а чоловіки запалили люльки.

Прителіпався й дід Кудря. Довго не хотів з льоху вилазити: ховався від куль.

– Про мене що? – сказав дід Кудря. – Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопців. Це я завсіди скажу.

– Жалько? – на діда Микита Гордійович[252]. – Чом же ти їх тоді не жалів, як вони закликали до них у «партію»? Ну?

– Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь.

– Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема.

Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся:

– А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?

– Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім… Ось іди сюди, Панасе! – покликав глитай худе обличчя із зляканими очима.

Онисько рішуче махнув рукою.

– Ти мені не наливай! – сказав він. – Панас Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи.

– Що казати?

– Те, що я спитав.

– А що ти спитав?

– Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордійович до людей спрожога:

– Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам!

– Та й справді, Онисько! – загомоніли селяни. – Чого ти прилип до чоловіка? І вічно ти, кривий, з Микитою Гордійовичем вовтузишся!