Одійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.

Та тільки не встиг він про це промовити, як усі – на ноги! Що там таке? Та що там таке?

Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами..

– Та що там таке? – скрикнув нарешті хтось.

– Ку-урява! По вулиці… біжить! – закричав хлопчик.

Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ґанок заліз – тільки ноги видно. Патріярх ніяк не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться.

– Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? – закричав голова.

– То, дядю, – кричить хлопчик, – Мар'янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної.

– Ах ти, байстря незаконне!.. – сказав патріярх. – Чуєте, хлопці?

Знову зійшлися. Не дивляться один на одного – соромно. І кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дід Кудря. До Петренячого звернувся:

– І коли це ти вилупив такого?

– Це ти про Ванька?

– Авжеж!

Мовчить Петренячий – ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується., Шкода: нову жилетку уболотив.

– Та ви б його хоч за вухо посмикали, – порадив хтось.

– Звісно, що слід, – нерішуче додав другий.

Голова одкашлявся і сказав «несміло»:

– Ванько, ану-бо йди сюди!

– Чого, дядю?

– Іди, я тебе за вухо…