Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вирилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють – як в'юн крутиться.

Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав.

– Да! Доки не повернуть – миру нема.

– А що ж у тебе, голубчику, забрали? – спитав Кудря.

– Це вам звісно.

– Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.

– Ось я тобі покажу, що в мене було, – і зняв одріза.

– Та про мене, голубчику, все одно… сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:

– Мені незручно. Ви вже йдіть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипір…

– Ну й добре…

Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.

– Розбили їх, мабуть, – сказав хтось і зітхнув.

– Звісно, розбили.

– Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.

– А звісно, війська хоч сьогодні жди.

– Одно слово, буде шаломотня, – сказав дід Кудря й підвівся. – Мабуть, ходім, хлопці, додому.

І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.

III

III