Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п'яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось. Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом.

– Неси ще! Кажу тобі? – куражився Кажан. – Та гляди – найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.

– З удовольствієм, – п'яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича:

– Дозвольте вас, хороший чоловіче, улобизати.

Микита Гордійович ухилявся:

– Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит!

– За що ж така немилість приключилась?

– За те, що і нашим, і вашим. О!

– От тобі й два… чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднішнього?

– Звісно, не вчорашнього!

Підсів і Кажан. Хрипить:

– А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго – під ніготь – і в дамках! Одно слово – жир козир, а по пиці – лясь! І вдарив кулаком об стіл. Задріб'яжчали пляшки.

– Правильно, Нечипоре?

Дячок сидів біля богів і їв яблука. Він випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тільки очі йому підмаслились, а ліве ніби підморгувати стало. Він знав, що тут не тільки пиячити, а й сидіти небезпечно. Але все-таки думав: «Правильно, бельбас! Правильно…»

Микита Гордійович і не радий був, що нагадав про сьогоднішнє.

– Ну, годі, Кажане, годі!.. Схаменіть його, Нечипоре!..

Дячок значно промовив:

– Картьожиться треба покинути!

Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордійович виправдував Ониська:

– Така проклята вдача – ніколи не піде однією стежкою. Йому щоб одразу дві.