Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?

– Як ти кажеш? – спитав патріярх.

– Нє!

– Як це «нє»?

– Не хочу.

Шипить Микита Гордійович:»

– Порядки нові!– «не хочу!». Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п'ять позад. Я б тебе «не захотів».

І витер чоло хусткою.

…А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти – не пустили.

Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу – і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.

…«Тюхтії!» – думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.

Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.

Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:

– Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несміливо. Кажан майже проверещав:

– Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть.

Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув, – нічого нема.

– Так то, люди… – усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана:

«Дурень!»

– Недарма амнестію випустили, – казав далі той. – Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!