Але Марфа Галактіонівна вже пропонує мадмуазель Люсі повести дітей на півтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати їх[327] від колективного життя. Тільки в колективі дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фіалку й Мая, і вони йдуть до коридора.
Тоді Марфа Галактіонівна допиває свою склянку кофе, допомагає Явдосі поставити посуд в буфет і нарешті сідає проти вікна. Вона дивиться туди, де кінчається город і починаються тихі поля та осіннє м'яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму.
Іноді в ці хвилини випадково заходить Методій Кирилович чи то Семен Якович[328], і тоді чути із спальні розмови на таку тему: «полова проблема і сучасний побут». Але буває й так, що ніхто не заходить, і тоді на цьому місці застає Марфу Галактіонівну з «Жанною Ней» Іван Іванович[329]. Після обіду мій герой іде на якесь засідання. Але коли не йде на засідання – лягає трохи відпочивати. Увечері, коли субота, Іван Іванович іде з Марфою Галактіонівною і зі своїм другом дому, Методієм Кириловичем, в кінематограф і там дивиться на фільми радянського виробництва. Іван Іванович не визнає конструктивного театру і визнає тільки батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми: вони йому нагадують ті дні, коли він проливав кров за радянську республіку, коли по запорізьких степах мчалась огняна більшовицька кавалерія. Побутово-сатиричних картин мій герой особливо не любить дивитись.
– От нещастя! – каже він, випадково попавши на такий фільм. – Знову міщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такі героїчні дні, і така, можна сказати, песимістична пустишка!
– Але чим з'ясувати появу такого фільма? – питає Методій Кирилович, беручи під руку Марфу Галактіонівну. – Які тут причини?
Іван Іванович знімає окуляри й протирає їх білосніжною хусткою.
– Причини тут ясні,– неохайно кидає він. – Марксист не може їх не розуміти.
– Ти, очевидно, маєш на увазі плехановську формулу? – дуже серйозно питає Марфа Галактіонівна.
– Безперечно! – відповідає Іван Іванович. – Буття визначає свідомість. І потім треба сказати, що наші письменники страшенно темний і малорозвинений народ.
– Я з вами цілком погоджуюсь! – говорить Методій Кирилович і тисне руку своєму приятелеві.– До побачення!
Іван Іванович і Марфа Галактіонівна звертають на вулицю Томаса Мора.
Тоді починає йти дрібний осінній дощик. Дощик дзвонить у ринвах, і тоді дрібнобуржуазну душу тривожить печаль – та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою[330], на дуже невитримані вчинки[331], та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мій милий, симпатичний і надзвичайно корисний для республіки герой.