Марфа Галактіонівна вп'ялась очима в маленьку фігурку товариша Лайтера[342].

– Так, – сказала вона, зідхнувши, – він може! Він може бути дискусійщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя – воно страшенно бліде і, я б сказала, майже дегенеративне. Мені чомусь завжди здавалось, що він анархіст-індивідуаліст.

– Ви, може, думаєте, що він і справді якісь ідеї найшов? – сказав Методій Кирилович, бігаючи очима по підлозі.– Нічого подібного! Свій! Свій свого, так би мовити… От в чому сіль!

– Що ви цим хочете сказати? – спитав недогадливий Іван Іванович.

– Та то я… так! – байдуже махнув рукою Методій Кирилович. Але це таємне «свій» заінтригувало Марфу Галактіонівну, хоч вона і розуміла, в чому справа.

– Ви вічно говорите натяками! – незадоволено сказала вона. – При чому тут «свій»?

– Та то мені просто жалко товариша Лайтера, – сказав Методій Кирилович. – Це буде ще одна зачіпка для антисемітів: знову, скажуть, єврей!

Потім Методій Кирилович почав розповідати, як його колись до глибини душі обурювало «діло Бейліса» і як він взагалі страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навіть більше того: він вважає, що найгеніяльніших людей дала саме ця нація.

– От, приміром, візьмемо Христа, – сказав він. – Наш народ і досі не знає, що Христос був єврей.

– А де він тепер працює? – спитав Іван Іванович.

– Христос? – здивовано подививсь Методій Кирилович.

– Та який там Христос! Товариш Лайтер!

Мій герой вже давно надів другу пару окулярів і уважно розглядав дискусійщика. Його зовсім не обходить, що товариш Лайтер єврей: соціальна боротьба не знає національних рамців, і він, як витриманий партієць, мусить бити всякого, хто так чи інакше піде проти самокритики і, значить, проти пролетаріату. І, коли Іван Іванович узнав, що в останній час товариш Лайтер завідує трестівською бібліотекою, він тут же вирішив: «інтелігент! деморалізований член партії»!

Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всі члени комосередку. Марфа Галактіонівна передала новину сусідці, сусідка сусідові і т. д. Погляди були пронизливі і такі ідеологічно-витримані, що «дискусійщик», здається, ще більш зблід.

…Нарешті на дзвіниці покинули дзвонити. Вечірня почалась. Тоді до залу увійшов головний начальник і секретар комячейки. В залі ще тихше стало, навіть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженні: дисципліна в комгуртку була зразкова, і члени осередку організовано і по-товариському поважали свого начальника.

– Товариші,– сказав секретар, сходячи на трибуну. – Прошу намітити кандидатуру на голову даного зібрання.

– Семена Яковича! – скрикнуло одразу кілька голосів.