Леся повернулась до Валентина і, можна сказати, різко[394] промовила:

– Валю! Треба все ж таки поважати свою дружину і не губити почуття людської гідності.

– Ти про що, Лесічко? – не зрозумів давно вже розгублений Бродський.

– Я говорю про «бабочок».

Валентин недоречно захіхікав і підморгнув оком ревізорові, але Топченко зробив серйозне обличчя й сказав:

– Пробачте, товаришко Лесю! Ми і справді далеко зайшли в своїх розмовах.

Здавалося б, на цьому інцидент і треба було б ліквідувати, але репортер раптом ні з того ні з сього образився. Власне, не ні з того ні з сього, а саме тому, що вже з годину відчував потребу на комусь зірвати свою злобу і своє незадоволення з «нахабних» вчинків гостя, але все-таки вийшло, що наче б то ні з того ні з сього.

– Що це за фокуси? – сказав він грубо. – Скажіть, яка невинність: про звичайні природні потреби при ній не можна говорити? А ти хіба, Лесю, цими справами не займаєшся? Як же ти дістала своїх двох дітей? Лелека принесла на крилах? Хі-хі!

Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила її надзвичайно, але вона нічого на неї не сказала. Мовчав і ревізор. Не находив потрібним і далі сперечатися і Бродський. Сказавши свою недоречність, він знову відчув ніяковість і, почервонівши, пішов до Сірка, що стояв за кілька кроків від співбесідників. Там він мовчки сів на крісло.

Таким чином, інцидент все-таки було ліквідовано.

Пароплав, висадивши на берег кількох пасажирів, прийняв на палубу двох дачників і, прийнявши, рушив далі, на південь. І що далі він посувався на південь, то більше затягувало горизонти масивами сивих хмар. Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час ці хмари насунуться на блакить ясного неба і зроблять грозу. Саме цієї грози не хотіли ні Топченко, ні Леся, ні навіть Валентин.[395] Гроза безперечно не дала б можливости провести час так, як хотілося б. Звичайно, хазяїн виноградників, Бергман, що до нього їхали, улаштував би непоганий пікнік і в своїх кімнатах, але все-таки цей пікнік був би багато гірший за той, що його хотіли улаштувати на свіжому повітрі, і, значить, залишалося все-таки благати фортуну, щоб вона не зіпсувала грозою добрий день.

– Ви як гадаєте? – сказав ревізор, звертаючись до Лесі.– Буде сьогодні дощ чи ні?

– Я гадаю, що ні,– промовила Леся і усміхнулася.

– Чому ж ні? Хіба ж не бачите, які хмари купчаться на горизонті?

– А тому, що я не хочу, щоб він був. – Леся повернулася до чоловіка і сказала: – Валю, чи не думаєш ти, що хмари купчаться на дощ?

– Ні,– кинув Валентин, підходячи до дружини. – Метеорологічна станція запевняє, що тижнів два буде стояти суха година.