– Валю, чи не досить тобі?

Але Бродський не вгомонявся й пив далі. Він підсів до ревізора і з захопленням розповідав йому про свої таланти.

– Ви знаєте репортера Скалуського? – спитав він, звертаючись до Топченка. – Він колись, це ще було при старому режимі, вдарив об заклад, що візьме інтерв'ю в славетного Мечнікова… Мечніков, як відомо, нікого не приймав із нашої газетної братії. І, знаєте, взяв!.. Ха… Ха… Вскочив, а той на… горщику, ну і взяв… Ха-ха!

– Для чого ви все це говорите? – спитав Топченко.

– Як для чого? – несподіване запитання сп'янілого репортера приголомшило. – Ну, знаєте, взагалі…

– От бачите! – тоном наставника сказав, глузуючи, ревізор, – «взагалі»… Невже ви не знаєте більш цікавої теми?.. Ви пробачте за різкість, – звернувся він до Лесі,– я не виношу органічно порожніх розмов.

Лесі знову заскеміло в грудях. Цей «нахабний» ревізор остаточно знахабнів, а цей Валентин остаточно став дурнем. Леся раптом простягнула руку за вином і вмить випорожнила чарку.

– Браво! Браво! – закричав Бродський. – Браво! Леся повернулась до чоловіка і сказала чітко:

– Коли б ти, Валю, знав, чому я так захотіла вина, то напевне не кричав би «браво»… Ти дозволиш мені,– додала вона, – піти з товаришем Топченком на виноградники?

– Будь ласка!.. З охотою! Я теж думаю піти туди.

Ревізор усміхнувся, подивився спідлоба на Валентина і промовив:

– Чи не ревнуєте ви мене до своєї дружини?

– А відкіля це ви взяли? – спитав репортер. Знову ж таки сміючись очима і позираючи на флегматичного Бергмана, Топченко сказав:

– Відтіля, що ви якось без охоти відпускаєте зі мною свою дружину.

Репортер зареготав хоч і не природним, але зате голосним реготом:

– Ха-ха! Ну й дивак ви! Будь ласка, йдіть самі. Я тепер ні в якому разі не піду з вами.

Бродський сподівався, очевидно, що ревізор виявить шляхетність і поспішить попрохати в нього пробачення, та цього, на Валентинів жаль, не трапилось.

– І прекрасно! – сказав спокійно Топченко і, взявши під руку Лесю, вийшов з нею за ворота.

Берестечко дрімало і ніжилось в проміннях гарячого південного сонця, коли ревізор заступав по пісках поселка. На вулиці – жодної людини, тільки в крайньому дворі якісь невгамовні швайцарці грали в крокет. Виноградарі відпочивали.

– Який все-таки культурний поселок, – сказав ревізор, зупиняючись в тіні спаленого сонцем дерева. – Не можна його рівняти з нашими селами. Коли там хати, то тут будинки, коли там пияцтво, то тут здоровий відпочинок, коли там бруд, то тут зразкова чистота й зразковий порядок… Як ви на це дивитесь?