Пароплав поспішно повертався на північ. Розсікаючи тихі води дніпрові, він ритмічно клекотав своїми колесами. Місяць уже давно зійшов і остаточно задіамантив поверхню ріки. Даль була напівтемна, зрідка вискакував огник якогось маяка і булькав своїм привабливим світлом. Берегів не видно було – вони посунулись в сторони, і тільки коли пароплав підходив до якогось із них, на око падали неясні силуети темних дерев.

Топченко скоро повернувся і, обіймаючи Лесю, сказав, що Валентин міцно спить.

– Ви певні, що він міцно спить? – спитала тремтячим голосом Леся.

– Так. Ми можемо бути цілком спокійними. Залишалося йти до ревізорової каюти, але жінка ще вагалася і тому, підвівши Топченка до бильця, сказала:

– Ви розумієте, що ми хочемо робити?

– Розумію.

– І вам не страшно? – Леся в цей момент тремтіла в нервовій зимниці.– Вам не страшно? А я – скажу вам одверто – я дуже боюсь!

– Ну що ти, Лесічко! – сказав ревізор, обіймаючи і пригортаючи до себе жінку. – Це ж, Лесічко, міщанство.

– Ви цілком переконані, що це і справді міщанство?

– Цілком.

– Ну, а як я себе буду почувати після того, як це трапиться? Ви над цим подумали?

Топченкові Лесіна поведінка не зовсім подобалась. Будучи нетерплячою людиною, він далі не міг чекати і тому схитрував:

– Коли ви боїтесь чи то не хочете віддатись мені, то… не треба.

– Ні,– тихо сказала жінка, – я хочу і я вже не боюся. Ревізор обняв Лесю і, взявши її під руку, обережно потяг її до своєї каюти…

Та не пройшли вони і трьох кроків, як їм назустріч хтось пішов. Вони зупинились. І Леся, і ревізор подумали, що іде Валентин, і, зупинившись, ревізор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирішила сказати чоловікові всю правду і сказати йому, що вона вже не любить його, розповісти йому, який він нікчемний, і що вона уже далі не може з ним жити. Вона вирішила навіть запропонувати йому не перешкоджати їй віддатись Топченкові. Ці мислі, метнувшись в жіночій голові з хуткістю блискавиці, навіть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними порівнялась людина, вони побачили, що це – не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але він був досить високого зросту і в цьому сенсі нічого спільного не мав з репортером. Проте зустріч все таки мала свої наслідки. Пасажир, порівнявшись з Лесею і ревізором, несподівано кинув:

– Це ви, Топченку?

– Я! – відповів ревізор і раптом, кинувши Лесіну руку, побіг до пасажира. – Семене Петровичу? От не сподівався вас бачити!

– А ви ж це як попали сюди? – суворо сказав той, що його ревізор назвав Семеном Петровичем. – Мені здається, ви вже давно мусіли бути в Харкові?