– Як це противно! – сказала Леся, зиркнувши на чоловіка, і зробила гримасу незадоволення.

– Прекрасного малувато, – кинув Топченко і запропонував женщині одійти під тінь дальшого дуба.

Вони вже сиділи біля пристані години півтори, а пароплава не видно було. Вони просиділи ще з годину, але й тоді пароплав не появлявся. Нарешті почало темніти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко на дніпрових водах маяк, і заблищали зорі. З села висипали дівчата та хлопці й, згрупувавшись біля пристані, стали розважатись піснями й танками. Пароплав, очевидно, спізнявся на кілька годин. Валентин не прокидався.

– Як химерно зараз біля цієї глухої пристані,– сказала Леся. – Химерні і зорі, і небо, і це голубе повітря, і води Дніпрові – і все. Ви відчуваєте?

– Як же! Безперечно! – кинув ревізор, наче невзначай положивши свою руку на руку Лесіну. – Я теж відчуваю.

– І знаєте, – мрійливо поглядаючи кудись, говорила далі Леся, – я думаю, що все нещастя людське тільки в тому, що серед них багато провінціялів. Коли б, скажім, всі вони жили в таких городах, як Харків, вони б не знали моїх мук. Провінція звужує кругозір.

– Особливо такі… в такій родині,– обережно додав Топченко. Леся раптом повернулась до ревізора і сказала:

– Нє, ви говоріть прямо: і особливо звужують такі чоловіки, як Валентин. Ви мене цим зовсім не образите. – Леся зідхнула й додала: – Так, товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: мені дуже боляче, що Валя не вміє себе так тримати в компанії, як… ну, от ви, скажім.

Топченко замахав руками. Мовляв, він теж людина з чималими хибами, брати його за зразок ніяк не можна. Але говорив він це так, що в цьому самознищенні можна було бачити тільки бажання показати свою надзвичайну скромність. Скромність Леся бачила, але бажання показати її вона не помічала – і тому, що на неї так сильно вплинуло вино, і тому, що в цей вечір все їй здавалось прекрасним, крім, звичайно, п'яного Валентина.

Рушили вони від Берестечка тільки о 10 годині вечора: так запізнився пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в каюту, і то зарання поговоривши з капітаном і взявши в нього відповідний дозвіл. Як тільки він добрів до свого ліжка (в каюті), знову одразу ж заснув. Леся і Топченко залишились на палубі.

На землю зійшла місячна ніч. Дніпрові води взялися блиском діаманта і клекотали під колесами пароплава.

Було тихо: тільки легенький вітерець ласкав обличчя. На верхній палубі нікого не було, так що ревізор і Леся залишилися тет-а-тет.

– Я вас розумію! – сказав ревізор, знову притискаючись до Лесі плечем. – Розумію ваше нещастя. З вашим характером і з вашею вдачею – вам жити не в цьому болоті, що ви в ньому живете. Вам жити…