– Я, здається, не помиляюсь?.. Ви – товариш Марченко? В її голосі прозвучало одразу кілька ноток: була тут і нотка поваги до того, до кого вона зверталася, і нотка ледве помітного страху, і навіть нотка якоїсь тривоги. Але мужчину, мабуть, ніщо не зворушило. Принаймі він не найшов потрібним навіть на мить підставити своє обличчя під удари зливи і вступив до розмови в тому ж стані мертвого різьблення, в якому він був і до цього часу.

– Так, – відповів він. – Я – Потап Марченко.

В цей момент в небі метнулась огняна блискавиця і над Харковом розсипався черговий удар грому. Жінка від несподіванки здригнула і, інстинктивно відкинувшись до сусіди, тихо скрикнула.

– Страшнувато? – тим же спокійним басом промовив мужчина.

– Я думаю… Хіба не бачите, як лютує? – вона розгублено подивилась навкруги себе й сказала: – Але почекайте, товаришу. Чому ви й досі не поцікавились, з ким маєте задоволення розмовляти?

– А хіба я не знаю, з ким я маю задоволення розмовляти?

Справді? Він знає, з ким має задоволення розмовляти? Так-таки й не жартуючи він говорить це? Ну, тоді вона знову скине догори стрілки своїх тоненьких химерних брів і з таким здивованням подивиться на свого сусіду, що навіть спина його[408] почне якось реагувати на її розгубленість.

– Невже ви так запам'ятали мене, що навіть по голосу пізнаєте? Запитання було поставлене прямо і досить голосно. Але мужчина чомусь не відповідав. І не відповідав він, здавалось тому, що запитанням зачеплено було щось дуже лоскотливе, щось таке, що про нього можна говорити тільки по темних закутках.

– Чого ж ви мовчите? – дивлячись тим же здивованим поглядом, спитала жінка. – Ну, переконайте ж мене, що ви знаєте, хто я?

– Хто ви? – бас, мабуть, добродушно посміхнувся. – Ви – настирлива дівчина. Я бачу, що ви досі не переробили себе… Ну, нате вам, заспокійтесь: ви – Ліда Спиридонова.

– Саме це я й хотіла від вас почути. Я і справді – Ліда Спиридонова… Та тільки чому ви не хочете до мене повернутись? Га?

– А тому я не хочу повернутись, – цілком резонно відповів мужчина, – що не хочу підставляти своє обличчя дощеві.

– Тільки цьому?.. Я задоволена!

Жінка змовкла. Мовчав і мужчина. Буря безумствувала. Що далі, то більше темнішало, і вулиці остаточно закутало в скло дощевого урагану. Тоді чи то в мужчині прокинувся середньовічний лицар, і він за всяку ціну вирішив здобути для своєї несподіваної дами хоч поганенький затишний закуток, чи то він і сам не міг далі терпіти, – як би там не було, він рішуче і з силою застукав у двері незнайомого йому помешкання.