І так, мовчки, вони простояли в коридорі мало не з півгодини, себто до того часу, аж поки стих грім і злива покинула бушувати за вікном. Нарешті Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.

– Почекайте, товаришу, – скинулась Спиридонова. – Як же це так? Ви самі йдете? – Жінка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, ніби його відповідь вирішила питання її життя й смерти.

– А з ким же я піду? – сказав Марченко.

– Хіба ні з ким?

– Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.

Спиридонова зиркнула на коридорне вікно і, нікого не уздрівши в ньому, на мить затримала руку мужчини і, затримавши, погладила її.

– Ви обіцяєте зараз зайти до мене? – сказала вона. – Обіцяєте?

Марченко похитав головою, наче й справді перед ним стояла не доросла жінка, а маленька дівчинка, і промовив:

– Ах, яка ви невгомонна! – промовив він. – І коли ви вже нарешті виправитесь. Га?.. А втім, де ви зараз живете? Там же?

Він «там же» підкреслив так, наче жінка в якомусь сенсі жила раніш в зовсім безнадійному місці.

– Там же, – хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього. – Так як же, зайдете?

– Добре! – сказав Марченко. – Ходімте!

Жінка взяла за рукав свого співбесідника, уважно провірила йому очі й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулиці.

ІІ

ІІ

Поставивши крапку, письменник з полегшенням зідхнув, запалив цигарку й став перечитувати свій перший розділ. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому ліричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурчені претензійні «магістралі» і всякі такі викрутаси з «бродячими псами»; по-друге, він незадоволений був з «велетня»: чому це обов'язково нова людина[415], – чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустріч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навіщо його робити професором? Дешевою здалася йому і інтрижка з «поки що невідомою читачеві» Катрею Жуковою.

– А Ліда Спиридонова? – подумав письменник. – Що це таке? Хіба це опозиціонерка[416]? Та це ж персона з бульварного роману.

Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекір авторитетній критиці, що він страшенний бездара й що він ніколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цікавого життя. Як він напише роман, коли йому бракує вміння показати людей свого часу, коли обертається в колі фраз, що на вуха не налазять?

Покинувши стіл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собі сон. Але заснути він довго не міг: боліла голова і від важких думок, і від папіросного чаду: пишучи перший розділ, він спалив три пачки папірос, що обійшлося йому, до речі кажучи, 2 карб. 55 коп.[417]. Заснув нарешті письменник, коли вже підвелося сонечко, і заснув у гнітючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що він скінчив свій роман і що критики за цей роман назвали його геніальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очі, він, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, відчув прилив нової енергії. Письменник сказав