– Так, значить, пам'ятаєте мене?.. Ну, і що ж ви пам'ятаєте?

– А те пам'ятаю, що й ви пам'ятаєте, – різко крикнув Марченко. – Покиньте, Спиридонова, розігрувати фарса!

Зустріч з настирливим професором, настирливість Спиридонової, нарешті розмова про поки що невідому читачеві Катрю Жукову, таки вивели з рівноваги нашого героя і він не міг інакше відповісти жінці, як відповів. Проте відсутність рівноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову встиг прибрати себе до рук.

– До речі: чому це вас так давно не видно було? – спитав він, трохи помовчавши.

– Ви навіть і це помітили? Виходить, що вам не на всіх така погана пам'ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурці… Нервова система, знаєте, підкачала.

– Ага! – зовсім спокійно кинув мужчина, наче й справді справа йшла не про дім божевільних, а про якесь закордонне турне. – Це добре… Ну, і що ж – покращало?

Спиридонова не відповіла. Ніби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона мовчки дивилася на землю й нервово ламала собі пальці. Тільки багато пізніш вона скинула очі на свого співбесідника і, якось прибито посміхнувшись, промовила:

– Так! Краще. Дякую! Ви навіть не припускаєте, товаришу! Вона зробила декілька кроків в глибину коридора і, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на своїх плечах блюзку. І видно було, що вона вже не має жодною бажання продовжувати бесіду.

Злива не вгавала. Вітер скаженів і так рвав покрівлю, що вона ввесь час верещала жалібним вереском. І хоч грім потроху віддалявся і блискавиці вже не так різали вікно, але гроза, розірвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далі й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. І двоє людей, випадково занесених стихією до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скінчити цікавої розмови – якісь інші причини стримували їх від балачок.

– Я бачу, що вам зимно, товаришко? – і щось пошукавши в кишенях свого піджака, Марченко скинув його з плечей. – Застужуватись не треба. Прошу!

– Дякую! – рішуче відмовилась Спиридонова. – Я не змерзла. І… не застуджусь, – тепер же весна.

– Як хочете. Воля ваша. Моє діло запропонувати. Марченко одійшов убік і став ретельно викручувати воду з рукавів свого верхнього одягу. Зрідка він скидав очі на Спиридонову, але в очах його було стільки байдужості й спокою, що важко було доміркуватися, як треба розцінювати ці погляди. Можливо, він думав про Спиридонову, можливо, про зустріч з професором і про поки що таємничу Катрю Жукову, що згадкою про неї і особливо інформацією про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потім Марченко підійшов до того вікна, що освітлювало коридорним світлом хазяйську кімнату і, спершись на стіну, став безцеремонне, хоч нібито й без усякого інтересу, розглядати професорові покої.