Я дивився на нього, і мені й далі вчувалося, ніби я за кожним подихом хрюкаю.
— Слухайте уважно, сунго, — сказав цар Дафу, — і я викладу вам свою теорію, в правдивості якої я глибоко переконаний.
Я напружив увагу, як він мене й просив, бо сподівався, що його слова спростують мою зневажливу оцінку самого себе.
— Вся історія людства, — почав Дафу, — свідчить про те, що уява кінець кінцем перетворюється на дійсність. Те саме можна сказати й про мрії. Адже кожна мрія прагне виявитися в чомусь реальному. Коли я навчався в Малінді, я прочитав усі твори Балфінча. І зрозумів, що уява невіддільна від реальності. Хто колись умів літати? Птахи, гарпії, ангели. Потім полетіли Дедал та його син. А сьогодні люди літають уже не в мріях і не в казках, а насправді. Ви самі прилетіли сюди, до Африки. Всі людські досягнення мають те саме джерело — уяву. Уява — це наймогутніша сила в природі. Чи не тому люди так полюбляють мріяти, впадати в екстаз? Уява, уява, уява! Вона незмінно обертається дійсністю. Вона збадьорює, вона дає натхнення, вона рятує від гріха. Тепер ви зрозуміли, — провадив він, — над якими питаннями сушу я голову, сидячи тут сам-один у глухому закутні Африки? Я вірю, що саме в такий спосіб людина реалізує свої найвищі здібності. Яким гомо сапієнс себе уявляє, таким зрештою і стає. О Гендерсоне, який я радий, що ви прийшли! Я так мріяв поговорити з кимось на ці теми. Знайти співчуття й розуміння. Ви для мене — дар Божий.
19
Палац стояв посеред двору, заваленого камінням, між яким стриміли миршаві дерева з вузлуватими стовбурами та колючим гіллям і росли квіти. Квіти були і в покоях суто, в чашах із порожнистого вапняку. Мої дівчата поливали їх, і вдень квіти розпукувалися, осяяні яскравим сонцем, червоні пелюстки видавалися ніжними та блискучими.
Щодня я вибирався на світ Божий з лев’ячого підземелля, вкрай виснажений від ричання — в горлі у мене дерло, голова паморочилась, очі, здавалося, були заліплені мокрою сажею, ноги підгиналися, коліна тремтіли. В такі хвилини я мріяв лише про те, щоб вилізти на гаряче сонце і бодай трохи оклигати. Ви знаєте, як то буває з окремими людьми, коли вони одужують після тяжкої хвороби. Вони стають навдивовижу вразливі, в задумі блукають туди-сюди; їх хвилюють і розчулюють найнепримітніші видовища; їм увижається краса в кожному закутні. Отак і я — на очах у багатьох людей нахилявся над квітами, знеможено втуплював погляд своїх очей, ніби запорошених сажею і залитих слізьми, в закам’янілі мінеральні чаші, наповнені вологим ґрунтом, і нюхав квіти, й зітхав, і хрюкав, обливаючись рясним потом, недолугий і жалюгідний, з прилиплими до сідниць штаньми