— Моя одружений, раз одружений і два одружений. Але тепер у моя один жінка.

— У мене та сама історія. Я маю п’ятьох дітей, з них двоє близнюки, їм по чотири роки. Моя дружина дуже висока.

— Моя шестеро діти.

— Ти за них тривожишся? Африка й досі дикий континент, двох думок тут бути не може. Он я про своїх дітлахів і то весь час думаю, щоб вони, бува, не пішли в ліс і там не заблукали. Нам треба буде завести собаку — великого пса. Хоча ми, мабуть, переселимося до міста. Я мрію вчитися в інституті, Ромілаю. Я напишу своїй жінці листа, а ти доберешся до Бавентаї і здаси його там на пошту. Я обіцяв подарувати тобі джип, чоловіче, і слово моє тверде. Ось папери на машину, я переписав їх на тебе. Я охоче забрав би тебе з собою до Штатів, але в тебе сім’я, і робити цього не варто.

На обличчі в мого супутника не відбилося навіть найменшої радости, коли я сказав про подарунок. Навпаки, воно ще дужче збіглося зморшками, а що я вже добре його вивчив, то сказав:

— К бісу, хлопче, ну чого ти став такий тонкосльозий? Чого плачеш?

— Твоя в біді, пане, — сказав він.

— Та хіба я цього не знаю? Мабуть, я надто впертий, і життя вирішило вжити проти мене суворих заходів. Я звик слухатися лише свого внутрішнього голосу, Ромілаю, — отже, так мені й треба. А що, друже, у мене поганий вигляд?

— Ажеж, у твоя вигляд погана.

— Мої почуття завжди відбивалися в мене на обличчі, — промовив я. — Таким я вродився. Тебе налякала Ота жіноча голівка, яку вони нам показали?

— Їхня, мабуть, хоче твоя убий.

— Скидається на те, адже актор з цього Бунама кепський. Дуже-бо він схожий на скорпіона. Але ти не забувай, що я — сунго. Хіба Мумма не захищає мене? Може навіть, моя особа священна. Крім того, їм знадобиться не менше двох душогубів, щоб упоратися з моєю двадцятидводюймовою шиєю. Ха-ха! Не турбуйся за мене, Ромілаю. Як тільки я закінчу справи з царем і допоможу йому зловити свого таточка, я прийду в Бавентаї, і ми там зустрінемося.

— Дай Боже, щоб його лови батька скоріш, — сказав Ромілаю.

Коли я заговорив з царем про Бунама, він засміявся.

— Ось упіймаю Гміло, і я тут — повноправний володар, — сказав він.

— Але ж цей звір і досі полює собі в савані, — заперечив я, — а ви поводитеся так, ніби він уже сидить у вас у клітці.

— Леви рідко міняють місце, де вони живуть, — сказав Дафу. — А Гміло ходить поблизу. Не сьогодні-завтра мої люди його перестрінуть. Напишіть-но ви краще листа своїй жінці, — порадив мені Дафу, тихо засміявшись.

Він лежав на своїй зеленій канапі в оточенні чорних, як смола, голих красунь.

— Сьогодні я їй напишу, — сказав я.