— У вас вишуканий гумор, сунго. — Цей чоловік був цілком вільний від тих умовностей, якими обплутує людину цивілізація. — Я певен, що незабаром ви почнете в чомусь відчувати себе левом. Я не сумніваюся у ваших здібностях. Старе «я» чинить опір, так?

— О так, це старе «я» озивається в мені гучніше, аніж будь-коли, — сказав я. — Я не розлучаюся з ним ні на мить. Воно вчепилося в мене мертвою хваткою. — Я закашлявся й захрюкав; я був у розпачі. — В мене таке відчуття, наче я тягну на собі вісімсотфунтовий тягар. Наче хтось навалив мені на спину галапагоську черепаху.

— Іноді перед покращанням людина відчуває погіршення, — сказав він і почав розповідати мені про хвороби, з якими йому доводилося мати справу, коли він проходив студентську практику, а я намагався уявити його студентом-медиком у білому халаті, в білих черевиках замість єдвабних пантофель та оксамитового капелюха, прикрашеного разками людських зубів. Він тримав левицю за голову; її очі бульйонного кольору були втуплені в мене; вуса, схожі на алмазні подряпини, здавалися такими жорсткими, що її власна шкіра морщилася біля їхніх корінців, мовби сахалася від них. Атті мала люту вдачу. А що ти можеш удіяти, коли в тебе люта вдача?

Ось чому я почував себе так препогано, коли повертався з підземної лев’ячої оселі в затоплений гарячим сонячним сяйвом двір з його битим камінням та червоними квітами. Під парасолею вже стояв накритий для сніданку картярський стіл Хорко, але я спершу йшов відпочити й відсапатись. «Що ж, мабуть, кожна людина знаходить власну Африку, — думав я. — Або власний океан — якщо вона мандрує морем». Я мав на увазі те, що, будучи сам людиною шаленої вдачі, я мав до своїх послуг шалену Африку. Хоча це не означає, нібито я гадаю, що світ існує тільки заради мене. Ні, я справді вірю в реальність. У те, що факти не залежать від нашої волі.

З дня на день я дедалі більше переконувався в тому, що всі знали, де я проводжу ранок — і через те боялися мене. Я виповзав на світло денне з підземелля, мов дракон; можливо, цар хотів, щоб я допоміг йому кинути виклик Бунаму й перевернути релігію всього племені. Проте я й далі переконував Ромілаю в тому, що ми з царем не робимо нічого поганого.

— Розумієш, Ромілаю, — казав я, — річ у тому, що в царя дуже багата уява. Йому не слід було повертатися сюди й віддавати себе під владу своїх жінок. Він учинив так тому, що сподівається зробити добро всьому світу. Людина може накоїти чимало дурниць, та якщо вона робить усе це бездумно, ми їй прощаємо. Але якщо за її вчинками стоїть якась теорія, то всі повстають проти неї. Як у випадку з нашим царем. Але він не кривдить мене, чоловіче. Може, воно й здається, що він застосовує проти мене силу, але ти в це не вір. Я рикаю по-звірячому з власного бажання. Якщо в мене поганий вигляд, то тільки тому, що й почуваю я себе зле; мене тіпає лихоманка, мучить запалення в носі й у горлі. (Риніт?) Думаю, якби я попросив, цар дав би мені якісь ліки, але чомусь мені не хочеться казати йому про це.