— Ви повинні досягти якомога більшої схожости з левом, — наполягав Дафу.

І я щиро домагався такої схожости. Беручи до уваги внутрішні перешкоди, які мені доводилося долати, цар вважав, що я роблю успіхи.

— Ваше ричання ще здушене. І не дивно, бо вам треба багато чого в собі здолати, — знову й знову казав він.

І це не була брехня, бо в душі я соромився своїх викаблучувань. Ромілаю не приховував, що він чув, як я рикаю, і я не міг ставити тубільцям на карб, що вони думали, ніби Дафу навчає мене чорної магії чи якої там гемонської — на їхній погляд — науки. Але те, що цар називав пафосом, насправді було (і я нічого не міг із собою вдіяти) криком розпачу, в якому відбивався весь мій шлях на цьому тлінному світі, від народження до подорожі в Африку; пробивалися в моєму ричанні й окремі слова, такі як: «О Боже!», «Рятуйте!», «Господи, змилуйся!» Правда, звучали вони, як: «Обжи», «Рятте!», «Госдизмиииился!» Просто дивно, які несподівані вигуки вихоплювалися в мене з грудей. «Спаси, Боже», що звучало як «Спааасибже», «De profuuundis»[28], уривки з «Месії» («Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу…») тощо. Непрохана, іноді поверталася до мене французька мова, якою я колись дражнив свого малого приятеля Франсуа, глузуючи з його сестри.

Отже, я ричав і ричав, а цар сидів, обнявши рукою свою левицю, так ніби вони були на оперній виставі. Її вбрання цілком відповідало урочистому характеру торжества. Після десятка чи трохи більше спроб, що завдали мені нелюдської муки, я відключився геть; мій мозок скаламучувався, а руки й ноги підламувались.

Цар давав мені відпочити, а потім змушував ричати ще й ще. А тоді запитував з найщирішим співчуттям у голосі:

— Сподіваюся, тепер ви почуваєте себе краще, Гендерсоне-сунго?

— Авжеж, краще.

— І вам легше?

— Звичайно, легше, величносте.

— І спокійніше на душі?

Я хрипко відсапувався, почуваючи себе геть розбитим. Моє обличчя пашіло; я підводився з пилюки, в якій лежав, щоб подивитися на них обох.

— Як ваші емоції?

— Киплять, мов у казані, величносте.

— Я бачу, ви розтрачуєте всі запаси життєвої снаги, — сказав він і додав майже з жалістю: — Ви й досі боїтесь Атті?

— Авжеж, боюся, нехай мене чорти візьмуть, якщо я її не боюся. Стрибнути з літака — і то було б легше. Я б і наполовину так не злякався. У війну мені доводилося служити в парашутистах. Як згадаю про ті дні, величносте, то мені часом здається, я міг би вистрибнути з літака на висоті в п’ятнадцять тисяч футів, розпустивши ці зелені штани замість парашута, і мав би непогані шанси приземлитися живим.