Усі знали, звідки я приходив, і, мабуть, чули мої рики. Адже я чув Атті — отже, вони чули й мене. Відчуваючи на собі погляди багатьох людей, серед яких були й небезпечні вороги, вороги мої і цареві, я плентав у двір і вдавав, ніби нюхаю квіти. Бо вони, власне, не мали запаху. Вони мали тільки колір. Але й цього мені вистачало; я всотував їхні барви, наче мелодійну музику, а тим часом Ромілаю завжди був поруч, щоб підтримати мене, коли я потребував підтримки. («Ромілаю, тобі подобаються ці квіти? Вони дзеленчать, як металеві», — казав я.) Хоча в ті дні я, мабуть, видавався заразним і небезпечним через близькі взаємини з левом, Ромілаю не сахався від мене і не шукав безпеки на відстані. Він не давав мені впадати в розпач. А що я ціную відданість понад усе на світі, то я намагався пояснити своєму супутникові, що звільняю його від усіх зобов’язань відносно мене.

— Ти справжній друг, — казав я. — Ти заслуговуєш на куди коштовніший подарунок від мене, ніж отой джип. Я щось додам до нього, неодмінно додам.

Я гладив його по голові, зарослій густою чорною вовною — моя долоня здавалася мені розбухлою і пухкою, кожен палець був наче картоплина; а коли я повертався до своїх покоїв, то всю дорогу хрюкав. Потім лягав спочити. Ричання виснажувало мене до решти. Здавалося, воно висмоктувало навіть мозок із моїх кісток, і я відчував, що вони порожні. Я лежав на боку, важко відсапуючись і стогнучи, а поруч мене роздутим бурдюком спочивало моє черево. Іноді мені уявлялося, що всі мої шість футів та чотири дюйми, від ніг і до шолома, були точною картиною отого знайомого мені звіра з плямистим черевом, з кривими іклами й широкими вилицями. Десь у глибині мого єства нуртували людські почуття, але зовні — на самій поверхні, якщо хочете, — проступав образ потворної істоти. А може, то й була моя справжня суть?

Сказати правду, я не цілком вірив у науку царя Дафу. В підземній оселі Атті, поки я терпів тяжкі пекельні муки, він безтурботно байдикував — спокійний, невимушений і майже апатичний. Він не раз повторював мені, що почуває біля левиці глибоку умиротвореність. Іноді, коли після моїх вправ ми всі троє лежали поруч на помості, він казав:

— Тут так добре відпочивається. Я мовби витаю в повітрі. Ви повинні скористатися з нагоди. Ви повинні докласти всіх зусиль…

Але я в такі хвилини був майже непритомний від недавніх переживань і надто змучений, щоб витати в повітрі.

У тому підземеллі все було чорне або бурштиново-жовте. Навіть кам’яні стіни мали жовтавий відтінок. А ще — золотиста солома й золотистий гній. Пилюка, забарвлена в колір сірки. Шкура в левиці світлішала згори вниз, від темного відтінку на спині до сіро-імбирного на грудях, до світло-перцевого на череві і до білого, як арктичний сніг, під стегнами. Але задні лапи в неї були чорні, а очі обведені чорними, як смола, колами. Коли вона дихала, від неї часом пахло свіжим м’ясом.