— Ой ні, пане, не треба!
— Я задушу цього виродка!
— Твоя його не вбивай!
— Не втручайся! — гарикнув я і, тримаючи мерзотника за чуприну, труснув його вгору й униз. — Він убивця. Чоловік, який лежить за стіною, загинув з його вини.
І все ж я перестав душити Бунамового чаклуна. Смикнувши за чуприну, я гойднув його виквацяне в крейду тіло. Він не видав ні звуку.
— Твоя його не вбивай, — повторив Ромілаю серйозним голосом. — Тоді Бунам не гонитися за нами.
— Моє серце жадає вбивства, Ромілаю, — сказав я.
— Твоя бути мені друг?
— Тоді я бодай переламаю йому кістки. Заради тебе я його не вб’ю. Ти маєш право вимагати від мене чого завгодно. Звичайно, я тобі друг. Але як бути з Дафу? Хіба він не був моїм другом? Ну гаразд, гаразд, я не ламатиму йому кісток, тільки дам доброго духопелу.
Але й духопелити того чоловіка я не став. Я затяг його, а також обох амазонок до кімнати, в якій були замкнені ми. Ромілаю забрав їхні списи, і ми зачинили двері на прогонич. А тоді зайшли в другу кімнату. Місяць уже підбився височенько, і все довкола було добре видно. Ромілаю взяв кошика з ямсом, а я тим часом підійшов до царя.
— Тепер твоя і моя іти?
Я заглянув під каптур савана. Обличчя було розпухле й грудкувате, дуже спотворене. Задуха вже зробила своє діло, і хоч як я любив Дафу, але тепер мусив відвернутися від нього.
— Прощайте, царю, — сказав я і рушив до виходу.
Та коли ми вже були в дверях, щось мене зупинило. Прив’язане до кошика левеня пирскало на мене, і я взяв його на руки.
— Що твоя робити?
— Це звірятко ми заберемо з собою, — сказав я.