— Ага, пане, — сказав Ромілаю.

Він ретельно колупав стіну, і я знав, що він мене не слухає.

— Як ми можемо йому дорікати? Воно заслуговує на нашу пошану. Воно робить те, що належить йому робити — і більш нічого. Я розповідав чоловікові, який лежить тепер за стіною, що в мені озивався внутрішній голос і знай повторював: «Я хочу!» Чого він хотів?

— Ага, пане. — І на мене посипалася нова порція вапняного пороху.

— Він хотів реальності. Скільки нереальності міг я витримати?

Ромілаю все колупав і колупав стіну. А я стояв навкарачки і говорив у підлогу.

— Нас привчили думати, що благородство — це щось нереальне. Але воно є таке, яке воно є. Ілюзія зовсім в іншому. Нас переконують, ніби ми прагнемо ілюзій — нових і нових ілюзій. А я, наприклад, зовсім їх не прагну. Нам твердять: «Мисліть грандіозно». Це ще одна нісенітниця, ще одне пусте гасло. Але велич — це щось зовсім інше! Їй-Богу, інше! Я маю на увазі не роздуту, розбухлу, фальшиву велич. Ідеться не про гонор, не про те, щоб випинати своє черево скрізь і всюди. Та оскільки в кожному з нас закладено всесвіт, він дає про себе знати. Ми невід’ємні од вічности, і вона вимагає своєї частки. Ось чому люди не хочуть миритися зі своєю нікчемністю. І я мусив знайти для себе якийсь вихід. Можливо, мені слід було залишитися вдома. Можливо, я мав би навчитися цілувати землю. (Я поцілував її тепер.) Але мені здавалося там, удома, що я ось-ось вибухну. О Ромілаю, який жаль, що я не встиг повністю розкрити своє серце тому чоловікові. Його смерть глибоко вразила мене. Ніколи не почував я себе так зле. Але я віддячу тим падлюкам, якщо мені випаде така нагода, ох, і віддячу!

Ромілаю спокійно колупав і колупав стіну, потім припав оком до дірки й тихо сказав:

— Моя бачу.

— Що ти бачиш?

Він нічого не відповів і зліз із моєї спини. Я звівся на ноги, обтрусився від пороху й заглянув у дірку. По той бік стіни я побачив тіло мертвого царя, загорнуте в шкіряний саван; обличчя не видно було, бо його затуляв краєчок савана. Ноги біля ступнів і на стегнах були стягнуті ремінцями. Бунамів поплічник виконував обов’язки сторожа смерти й сидів на ослінчику біля дверей. Він спав. У обох кімнатах було дуже жарко. Біля вартового стояли два кошики з холодним смаженим ямсом, а до ручки одного з кошиків було прив’язане дитинча лева, ще плямисте, як то властиво зовсім малим левенятам. Я прикинув, що віку йому було тижнів два або три. Бунамів попихач спав міцно, хоча сидів на ослінчику без спинки. Його руки безвільно обвисли, долоні з набряклими венами майже торкалися землі. З ненавистю дивлячись на нього, я сказав подумки: «Стривай-но, доберуся я до тебе, мерзотнику!» Світло, просотуючись у приміщення, створювало такі химерні відтінки, що сторож смерти виглядав єдвабно-білим; тільки ніздрі та рубці на щоках були чорні.