— Ми не можемо вийти зі свого ритму, Ромілаю, — не раз казав я йому. — Ми ніяк не можемо з нього вийти. Ліва рука тремтить, коли тремтить права, вдих відбувається відразу за видихом, серце стискається, потім розширюється, долоні стуляються докупи, а ноги переступають по черзі. Після зими неминуче приходить весна, зірки рухаються в небі по своїх траєкторіях, після припливу настає відплив. Людина повинна до всього цього пристосуватися, бо вона тільки програє, якщо воно її дратуватиме. Ніхто не може зупинити плин життя. Воно тече незалежно від нашої волі. І ми ніколи не виб’ємося зі свого ритму, Ромілаю, нехай йому чорт. Хотів би я, аби мої невдачі перестали турбувати мене й дали мені спокій. Усяка погань повертається до людини, і це найгірший з усіх можливих ритмів. Повторювання поганої людської суті — це найтяжче страждання з усіх відомих страждань. І людина неспроможна вийти за межі регулярних процесів. Але цар сказав, я повинен змінитися. Мені не слід залишатися в класі смертників. Чи в класі воскреслих з могили. Трави мають бути моїми родичами. Ех, Ромілаю, навіть смерть не знає числа всіх мерців. Вона ніколи не візьме їх на облік. Але мерці існують. Вони примушують нас про них думати. І в цьому їхнє безсмертя. Вони живуть у нас. Але моя спина тріщить. Тягар життя пригинає мене донизу. Це несправедливо — адже я прагну до грун-ту-молані.

Ромілаю показав мені левеня. Воно пережило всі випробування і мало квітучий вигляд.

Тому я, перебувши кілька тижнів у Бавентаї і почавши одужувати, сказав своєму провідникові:

— Знаєш, чоловіче, мабуть, пора мені в дорогу, поки левеня ще мале. Зрештою, я не можу тут сидіти, поки воно стане дорослим левом. Навіть якби воно виросло тільки наполовину, і то була б мені морока перевезти його до Штатів.

— Ні, ні. Твоя надто хворий.

— Атож, тіло моє не в найкращій формі, — сказав я. — Але я здолаю цю перешкоду. Звичайно, я трохи хворий. Але, крім хвороби, зі мною все гаразд.

Ромілаю був проти, але зрештою я вмовив його, щоб він одвіз мене в Бактале. Там я купив собі штани й випросив у місіонера трохи сульфаміду, яким підлікував свою дизентерію. Це забрало в мене кілька днів. Після цього ми з левеням улаштувалися на задньому сидінні джипа, де й спали під брезентом, поки Ромілаю віз нас до Харара, в Ефіопію. На це йому знадобилося шість днів. У Харарі я витратив кількасот доларів на подарунки для Ромілаю й набив йому джип усякою всячиною.

— Я хотів був зробити зупинку в Швейцарії і відвідати там Еліс, свою наймолодшу дочку, — сказав я. — Та, певно, вигляд у мене поганенький, і, мабуть, не варто лякати дитину. Краще навідаю її іншим разом. Крім того, зі мною лев.