І ось на десятий день (так мені сказав Ромілаю, бо сам я втратив лік часу) ми дійшли до Бавентаї, що тулилося на скелястому узгір’ї, наскрізь пропечене сонцем, хоч і не настільки, як ми. Стіни хат були білі, немов яєчна шкаралупа, і брунатні араби в своїх накидках та балахонах дивилися, як ми виходимо з безплідної пустелі. Я вітав усіх двома розчепіреними й піднесеними вгору пальцями, — знаком перемоги, — як Черчілль, і сміявся уривчастим, плаксивим, хрипким сміхом людини, яка щойно випручалася з лабет смерти, і підіймав за шкірку левеня Дафу, показуючи його всім цим мовчазним чоловікам із закутаними головами, жінкам, у яких були відкриті лише очі, та чорношкірим пастухам, чиї чуприни блищали сонячним лоєм.

— Де ж оркестр? Де музика? — запитував я в кожного, хто мені стрічався.

Незабаром я надовго відключився, але перед тим узяв з Ромілаю слово, що він догляне за звірям.

— Воно для мене — Дафу, — сказав я. — Гляди, щоб нічого з ним не сталося, Ромілаю. Бо це мене вб’є. Я не можу погрожувати тобі, друже, — провадив я. — Я надто кволий і можу тільки благати.

Ромілаю сказав, щоб я не турбувався. А висловив він це дуже коротко:

— Гарась, пане.

— Я можу тільки благати. Я геть занепав, чоловіче… Ти мені…

Я лежав на ліжку в домі якогось тубільця, а Ромілаю, присівши біля мене навпочіпки, забирав левеня з моїх рук.

— Ти мені обіцяєш? Тільки правду скажи, обіцяєш чи ні?

— Що моя твоя обіцяй?

— Я хочу, щоб ти дав мені тверде слово. То обіцяєш чи не обіцяєш? Ромілаю, сподіваюся, я говорю зрозуміло. Людина здатна зберігати здоровий глузд до останнього свого подиху. Але існує ще й справедливість. Я вірю, що існує справедливість, і ти мені пообіцяй… Хоча я геть занепав…

Ромілаю почав був утішати мене, але я сказав:

— Я не потребую втішань. Бо сон мого духу урвався, і я віднайшов своє «я». І пробудив мене аж ніяк не ангельський хор. Хотів би я знати, чому проти цього так усі виступають? Адже ні проти чого люди не борються так запекло, як проти повернення до власної суті. Вони воліють хворіти на голову. Такі болячки більше втішають, ніж дошкуляють.

Я тримав левеня в себе на грудях — дитя нашого лютого ворога, дитя вбивці. Я був такий кволий і стомлений, що не міг далі говорити і тільки корчив страшні гримаси.

«Не підведи мене, старий друже», — ось що намагався сказати я Ромілаю.

Потім я дозволив йому забрати звірятко і якийсь час спав і бачив сни, а може, й не спав, просто лежав на койці в чиїйсь хатині, і то були не сновидіння, а галюцинації. Одне лише повторював я сам собі й Ромілаю, а саме: що я повинен повернутися до Лілі та дітей, я ніколи не одужаю зовсім, поки не побачу їх, а надто Лілі. В мене розвинулася тяжка форма туги за домівкою. І я казав, звертаючись сам до себе: «Який він, усесвіт?» — «Великий». — «А які ми?» — «Маленькі». Тому ліпше мені бути вдома, де моя дружина любить мене. А якщо тільки вдає, що любить, то й це краще, аніж нічого. Хай там як, а я плекав до неї ніжні почуття. Я згадував Лілі в її найрозмаїтіших виявах; знову лунали мені у вухах деякі з її висловлювань, скажімо, про те, що людина має жити для цього, а не для того, не для зла, а для добра, не для смерти, а для життя — і решта її теорій. Думаю, мені було байдуже, що там вона говорить, навіть її проповіді не перешкоджали мені любити її. Ромілаю підходив до мене часто, і в розпалі моєї маячні його чорне обличчя видавалося мені куленепробивним склом, з яким уже роблено все, що таке скло здатне витримати.