— Я піду прогуляюся. Хочеш вийти зі мною? — запитав я в хлопчика. Він відповів мені по-перському.

— Ну, то й добре, — мовив я.

Я розгорнув ковдру, він став на сидіння і притулився до неї. Обгорнувши малого, я взяв його на руки. Стюардеса понесла каву невидимому пасажирові першого класу.

— Все гаразд? А де ж ваше пальто? — запитала вона в мене.

— Отой лев — увесь мій багаж, — сказав я. — Але не бійтеся за мене. Я виріс у селі. Я товстошкірий.

Отож нас випустили з літака, хлопчика та мене, і я зійшов трапом із ним на руках у майже вічну зиму й рушив по мерзлій землі, вдихаючи повітря так глибоко, що тремтів після кожного вдиху, тремтів од ні з чим не зрівнянного блаженства, а тим часом холод шпигав мене з усіх боків крізь шорсткий італійський вельвет, посмугований грубими рубцями, і волосинки в моїй бороді оберталися на крижані голки, бо моє дихання вмить замерзало. Ковзаючись, я побіг по кризі в тих самих своїх шведських черевиках. Шкарпетки там усередині прогнили й розсипалися на порох, бо я жодного разу їх не міняв. Я сказав малому:

— Вдихай повітря. Обличчя в тебе надто бліде від твого сирітства. Вдихай свіже повітря, хлопче, і хай твої щоки трохи зарожевіють.

Я пригорнув його до грудей. Він, здавалося, не відчував найменшого страху, що я впаду разом з ним. А для мене він був наче ліки, так само, як і повітря; воно теж зціляло мене. А на додачу й щасливе передчуття близької зустрічі з Лілі в Айдлвайлді. А лев? І він брав участь у моїй радості. Я все бігав і бігав навколо блискучого, вкритого заклепками корпусу літака, обминаючи ваговози з пальним. Чорні обличчя визирали у вікна. Великі, гарні пропелери були нерухомі, всі чотири. І в ті хвилини, я, мабуть, відчував, що тепер рухатися черга моя, тому бігав і бігав — підстрибуючи, вистрибуючи, тупцяючи ногами та цокаючи обмерзлими підошвами по чистому, білому дну сірої арктичної тиші.

Інформація видавця

Інформація видавця

Літературно-художнє видання

Серія «Лауреати Нобелівської премії»

Сод Беллоу

Гендерсон, повелитель дощу

роман