Стара людина, що пережила глибоке розчарування, людина, чиї сили занепадають, іноді намагається збадьорити себе в нападах гніву. Тепер я це розумію. Але я не міг зрозуміти цього у свої шістнадцять років, коли посварився з батьком. Того літа я розпилював автогеном старі розбиті автомобілі на металевий брухт. Я був необмеженим володарем цілого звалища покалічених машин, що громадилося милі за три від нашого дому. Мені було приємно працювати на купах залізяччя. Того літа я не робив нічого іншого, тільки розпилював та розбирав автомобілі. Я був весь у мазуті, в іржі, обсмалений і оглушений газовим різаком і понаскладав цілі стоси автомобільних крил, осей та всіляких внутрішніх деталей. Того дня, коли ховали Діка, я теж подався на свою роботу. А ввечері, коли я мився за будинком із садового шланга й хапав ротом повітря під струменем холодної води, що лилася мені на голову, старий вийшов на задню веранду, обплутану темно-зеленою виноградною лозою. Збоку був занедбаний сад, який я згодом спиляв. Вода плюскотіла, стікаючи з мене. Вона була холодна, мов космічний простір. Старий почав люто кричати на мене. Шланг булькав у мене над головою, а всередині я був розжареніший, ніж газовий різак, яким я розрізав усі оті мертві машини, що знайшли свій кінець на швидкісній автостраді. Батько кричав на мене, очманівши з горя. Я знав, що він справді розлючений, бо забув навіть про властиву йому вишуканість мови. Мабуть, він так розлютився тому, що я не став його втішати.

Отже, я пішов з дому і на попутних машинах дістався до Ніагарського водоспаду. Я довго стояв на березі Ніагари й дивився, зачарований гуркотливим падінням води. Вода може втішати і зцілювати. Я ходив поглянути на Діву Туманів, яка потім згоріла, побував у Печері Вітрів і всюди. А потім поїхав у Онтаріо і влаштувався на роботу в парку розваг. Ось про це насамперед я й пригадав, коли сидів на борту літака, примостивши на своїх колінах голівку персько-американського хлопчика, а внизу під нами вирувало чорне життя Атлантичного океану; потужно оберталися чотири пропелери нашого повітряного корабля, і ми летіли додому.

Отже, це було в Онтаріо, хоч я не пам’ятаю, в якій саме частині тієї провінції. Парк розваг був водночас і ярмарковим майданом, і Хансон, управитель, дозволив мені спати в стайнях. Там уночі через мої ноги перебігали пацюки, що жерли овес, а вдосвіта, в голубому присмерку, в який переходить чорна темрява у високих широтах, починали напувати коней. Негри приходили до стаєнь у передранкових сутінках, коли вологість повітря найвища.