І ще одне. Всі успіхи, яких мені пощастило домогтися в житті, я завдячую любові й тільки їй. І коли Смолак (замшілий, наче лісовий в’яз) та я їхали там удвох і він розпачливо ревів на вершині перед бездонним ковзанням униз по благенькій жовтій смузі, а потім знову вгору на тлі голубої барви вічности (о, скільки емоцій народжувалося в тій барвистій оболонці, в тому замкнутому, але розтяжному просторі, наповненому життєдайним газом!), поки червонопикі канадські селюки, всі оті мужлаї зі шкарубкими долонями веселилися внизу, ми обіймалися, ведмідь і я, об’єднані чимось більшим, ніж жах, і мчали у своєму позолоченому вагончику. Я заплющував очі, притиснувшись обличчям до його зваляного, злинялого хутра. Він тримав мене в лапах і додавав мені почуття впевнености. І найдивовижніше — він мене ні в чому не звинувачував. Він бачив у житті багато й десь у своїй величезній голові виробив переконання, що люди бувають дуже різні.

Лілі доведеться просидіти зі мною цілу ніч, якщо я захочу розповісти їй про все це, подумав я.

Що ж до хлопчика, який спав у мене на колінах і якого відіслали в Неваду лише з його перською мовою, то він поки що носив свій німб. Богові відомо, що я теж носив свій, поки міг, поки він не забруднився і не потьмянів, перетворившись на клапті сірого туману. Одначе я завжди знав, що колись то був німб.

— О, ви не спите обидва, — сказала стюардеса.

І справді, хлопчик уже прокинувся. Його чисті сірі очі з чистими білками втупилися в мене — очі цілком нові для життя. В них був первісний блиск. Та була в них і якась правічна мудрість. Ніхто б не зміг мене переконати, що вони дивляться на світ уперше.

— Ми сядемо на якийсь час, — сказала дівчина.

— Оце чортівня! То ми так швидко доповзли до Нью-Йорка? А я просив дружину, щоб зустрічала мене пополудні.

— Ні, ми сядемо в Ньюфаундленді, щоб заправитися, — пояснила вона. — Скоро почне розвиднятися. Та ви й самі, либонь, бачите, що вже світає.

— О, мені страшенно хотілося б подихати холодним повітрям, крізь яке ми пролітаєм, — сказав я. — Адже я багато місяців прожив у царстві спеки. Ви мене розумієте?

— Гадаю, у вас буде така можливість, — сказала стюардеса.

— То дай мені ковдру для малого. Хай і він ковтне зі мною свіжого повітря.

Ми почали знижуватися й заходити на посадку і в якусь мить крізь хмари, що клубочилися на східному обрії над самим океаном, пробилися червоногарячі сполохи. Вони тільки зблиснули й відразу зникли за стіною сірої сутіні; скелі, сховані під крижаним панцирем, зімкнулися із зеленавою збриженою поверхнею води, і ми увійшли в нижні шари повітря, що висіло, біле й сухе, під сірим склепінням неба.