— Це пам’ять про незабутнього друга, — сказав я стюардесі.

Я міг би спробувати пояснити їй і те, що це також своєрідне таємниче втілення того друга. Дівчина була родом із Рокфорда, штат Іллінойс. Кожні двадцять років земля оновлює себе в молодих дівчатах. Ви розумієте, що я маю на увазі? Коси в неї були кучеряві й золоті. Білі зуби зблискували в усмішці щоразу, коли я до неї звертався. Вся вона була наче з цукрової кукурудзи та з молока. Хай будуть благословенні її клуби! Хай будуть благословенні її стегна! Хай будуть благословенні її ніжні пальчики, почасти прикриті манжетами уніформи! Хай буде благословенне самородкове золото її кіс! Чудесне миле створіння; вона ставилася до мене зовсім по-приятельському, як то властиво для дівчат із Середнього Заходу.

— Ти схожа на мою дружину, — сказав я їй. — Я не бачив її багато місяців.

— Справді? І скільки ж місяців? — запитала вона.

Цього я їй сказати не міг, бо згубив лік часу.

— Зараз вересень? — спитав я.

Вона була вкрай здивована.

— Та ви що? Наступного тижня буде День Подяки[32].

— То вже така пізня осінь? Я пропустив передвиборну реєстрацію. Доведеться тепер чекати наступного семестру. Розумієш, я захворів у Африці, довго марив і втратив лік часу. Коли проникаєш у таку глушину, то свідомо йдеш на ризик. Ти це розумієш чи не розумієш, дитино?

Вона здивувалася, що я назвав її дитиною.

— Ви, мабуть, учитель?

— Замість бути самими собою, — сказав я, — ми розвиваємо в собі безліч потворних рис. Треба зректися цієї поганої звички. Ти мене розумієш? Чому ми чекаємо, поки явиться Він?

— Що ви маєте на увазі, пане Гендерсоне? — спитала вона, з усмішкою дивлячись на мене.

— Ти хіба ніколи не чула цю ораторію? — сказав я. — Послухай-но, я тобі проспіваю кілька рядків із неї.

Ми були з нею у хвості літака, де я годував свого звіра Дафу. Я проспівав для неї:

«І хто доживе, поки Він прибуде (поки Він прибуде)? І хто встане, коли явиться Він (коли явиться Він)?»

— Гендель? — запитала вона. — Я це чула в Рокфордському коледжі.

— Справді, Гендель, — підтвердив я. — Ти розумна дівчина. А в мого сина Едварда мозок геть засмічений усіляким джазовим мотлохом… Я проспав свою молодість, — заявив раптом я, годуючи свого лева котлетою. — Я спав і спав, як наш пасажир у салоні першого класу.

Тут я повинен пояснити, що ми летіли в стратосферному лайнері, де є окремий урядовий салон, і я бачив, як стюардеса заходила туди з біфштексом та шампанським. Той тип не вийшов звідти жодного разу. Стюардеса пояснила, що він — знаменитий дипломат.

— Я гадаю, в літаку він просто мусить спати, його час коштує надто дорого, — зауважив я. — Якби він мучився безсонням, це було б справжнє лихо для людини в його становищі. Ти знаєш, чому я так нетерпляче жду зустрічі зі своєю дружиною? Мені кортить довідатися, якими будуть наші взаємини тепер, коли сон мого духу урвався. І дітей хочеться швидше побачити. Я їх дуже люблю — принаймні так я думаю.