— Чому «думаю»?

— Бо я справді весь час думаю. Ти знаєш, усі люди в нашій родині обирають собі дивних друзів. Мій син Едвард мав шимпанзе, якого він дресирував, одягаючи в ковбойський костюм. Потім у Каліфорнії ми з ним мало не взяли в супутники життя малого тюленя. Згодом моя дочка принесла додому немовля. Звичайно, нам довелося відібрати його в неї. Я сподіваюся, вона прийме це левенятко як заміну. Я вірю, мені пощастить переконати її.

— В літаку є хлопчик, — сказала стюардеса. — Левенятко йому, мабуть, дуже сподобається. Зараз у малого вкрай засмучений вигляд.

— А хто він? — запитав я.

— Його батьки були американці. На шиї в нього висить лист, у якому розповідається його історія. Хлопець зовсім не розмовляє по-англійському. Тільки по-перському.

— Розповідай далі, — попросив я.

Його батько працював у Персії, в нафтовому концерні. Хлопця доглядали перські служники. Тепер він сирота й житиме у своїх діда й баби, в Карсон-Ситі, Невада. В Айдлвайлді я сподіваюся передати його кому-небудь.

— Сердешне хлоп’я, — сказав я. — Приведіть його сюди, ми покажемо йому лева.

Стюардеса привела хлопчика. Він був дуже білий, у коротеньких штанцях на ремінних шлейках і в темно-зеленому светрику. Чуб у нього був темний, як і в мого сина. Хлопчик припав мені до серця. Ви знаєте, як то воно буває, коли ваше серце несподівано тьохне й затремтить, мов осінній листочок на дереві.

— Ходи сюди, хлопче, — сказав я і взяв малого за руку. — Не годиться виряджати дитину саму-одну в кругосвітню подорож, — звернувся я до стюардеси.

Я взяв левеня Дафу й передав його хлопчикові.

— Навряд чи він знає, що це за звір, мабуть, думає, що кошеня.

— Але воно подобається йому.

Звірятко справді трохи розвеселило малого, і ми дозволили їм погратися. А коли ми повернулися на свої місця, я взяв хлопця до себе і став показувати йому картинки в журналі. Я нагодував його, і вночі він заснув у мене на колінах, і мені довелося попросити дівчину доглянути за левом, бо тепер я не міг підвестися з крісла. Вона повідомила мені, що звірятко теж спить.

Поки ми летіли далі, моя пам’ять зробила мені велику послугу — мене навідали спогади, після яких настрій у мене поліпшився. Зрештою, це не так і погано — прожити довге життя. В минулому завжди можна знайти щось приємне. А найпершою моєю думкою було: «От, скажімо, картопля. Вона споріднена з беладонною». Потім я подумав: «Виходить, свині не володіють монопольним правом хрюкати».

Згадка про свиней викликала в мене інший спомин — як по смерті мого брата Діка я пішов з дому, будучи вже великим хлопцем, років шістнадцяти, з вусиками — я тоді навчався на першому курсі коледжу. А причина моєї втечі полягала в тому, що я не міг бачити, як журиться батько. Дім у нас чудовий, справжній витвір архітектурного мистецтва. Кам’яний фундамент завтовшки в три фути, стелі заввишки у вісімнадцять футів. Вікон дванадцятеро, і вони доходять до підлоги, так що світло виповнює всі кімнати, проникаючи знадвору крізь шибки зі старовинного візерунчастого скла. В тих затишних мешканнях панує мир, якого навіть я ніколи не був здатний порушити. Одне тільки погано: будинок надто старовинний, він випадає із сучасного життя, і тому може збити людину з плигу. Саме це й сталося з Діком, якщо мої чуття мене не обманюють. Але наш старий, чиє обличчя густо заросло сивою бородою, дав мені зрозуміти, що лінія нашого роду закінчилася того дня в Адирондексі, коли Дік пальнув у ручку й прострелив греків чан із кавою. Дік теж був кучерявий та широкоплечий, як і всі ми. Він утопився в долині посеред диких гір, і відтоді мій татусь віддався розпачу й почав дивитися на мене неприхильним оком.