У великій передній кімнаті стояв Оскар Нобль у сірому капелюсі й червоній картатій драповій куртці, застібнутій на всі ґудзики аж до підборіддя. Очі він мав світло-сірі — такого ж кольору, як і короткі щетинисті вуса. Кімната була в напівтемряві. Ніхто ще не підняв штори.

Джо легким кроком пройшов коридором, і Оскар спитав:

— Ви Джо?

— А ви хто такий, щоб питати?

— З вами хоче поговорити шериф.

У Джо всередині все захололо.

— Арешт? — запитав він.— А ордер маєте?

— Та ні, чого ви? — сказав Оскар.— У нас проти вас нічого нема. Проста перевірка. Підете зі мною?

— Авжеж,— відповів Джо.— Чому ж ні?

Вони вийшли разом. Джо здригнувся.

— Треба було вдягти пальто.

— Хочете повернутися по нього?

— Та, мабуть, ні,— відповів Джо.

Вони йшли в напрямку вулиці Кастровіль. Оскар спитав:

— Вас коли-небудь грабували чи знімали відбитки пальців?

Джо відповів не одразу.

— Так,— нарешті промовив він.

— За що?

— Напився. Вдарив копа.

— Ну, це ми швидко з’ясуємо,— сказав Оскар і завернув за ріг.