Він хотів грюкнути дверима, але не наважився.

Кейт напружено підвелася, намагаючись не поновити болю в стегні. Підійшла до бюро і витягла аркуш паперу. Тримати ручку було важко.

Вона написала, рухаючи всією рукою: «Дорогий Ральфе, скажи шерифу, що не завадить перевірити відбитки пальців Джо Валері. Ти пам’ятаєш Джо. Він працює у мене. Місіс Кейт». Вона згортала аркуш, коли увійшла перелякана Тереза.

— Ви мене викликали? Хіба я щось зробила не так? Я так стараюся, мем. Просто трошки заслабла.

— Підійди,— звеліла Кейт, і поки дівчина чекала біля бюро, з зусиллям надписала й запечатала конверт.— Хочу, щоб ти мені зробила маленьку послугу. Сходи до кондитерської Белла і купи п’ятифунтову коробку шоколадного асорті й коробку в один фунт. Велика — для вас, для дівчат. В аптеці Кроу купиш мені дві середні зубні щітки і бляшанку зубного порошку, знаєш, таку, з носиком?

— Знаю, мем,— Тереза відчула неймовірне полегшення.

— От і молодець,— провадила Кейт.— Я до тебе приглядаюся. Терезо, я хворію. Якщо побачу, що ти добре це виконаєш, я серйозно подумаю, чи не залишити тебе тут замість себе, коли я ляжу в лікарню.

— Ви подумуєте — тобто, ви збираєтеся до лікарні?

— Поки що не знаю, люба. Але мені знадобиться твоя допомога. Ось, тримай гроші на цукерки. Середні зубні щітки, не забудь.

— Так, мем. Дякую. Можна йти?

— Іди, але непомітно, зрозуміла? І не треба, щоб дівчата знали, щó я тобі сказала.

— Я вийду чорним ходом,— Тереза поквапилася до виходу.

— Ой, мало не забула,— гукнула Кейт.— Кинь цей лист у поштову скриньку.

— Обов’язково, мем. Обов’язково. Ще щось?

— Це все, люба.

Коли дівчина пішла, Кейт поклала руки на бюро, так щоб кожен покручений палець мав опору. Такі, виходить, справи. Мабуть, вона це знала завжди. Напевне, знала,— але нема чого думати про це зараз. Вона повернеться до того пізніше. Джо заберуть, але з’явиться хтось інший, і завжди є Етель. Рано чи пізно, рано чи пізно... але нема чого думати про це зараз. Кейт обережно переглянула ситуацію і зачепилася за невиразну думку, яка виринула і сховалася. Це коли вона уявляла свого ясноволосого сина, той епізод промайнув у голові вперше. Його обличчя — скривджене, спантеличене, розпачливе — викликало спомин. І тоді вона згадала.

Вона була зовсім маленькою дівчинкою, з личком так само чарівним і свіжим, як у її сина,— зовсім маленькою дівчинкою. Вона завжди знала, що розумніша і вродливіша за всіх. Але час до часу її охоплював самотній страх, їй здавалося, що вона оточена цілим лісом ворогів. Тоді кожна думка, кожне слово, кожний погляд мали намір завдати їй болю, і їй не було куди втекти, не було де сховатися. І вона готова була кричати в паніці, бо не мала виходу, не мала притулку. Одного разу вона читала книжку. Читати вона вміла вже у п’ять років. Вона пам’ятає цю книжку — коричневу, зі срібним заголовком, з товстими палітурками, тканина яких була порвана у деяких місцях. То була «Аліса в Дивокраї».