— Нарешті хтось іде, мадам, — сказав короткий носій.

— От якби я був ззаду його та ще з дрючком! — пробурмотів довгий.

— Хто там? — спитав містер Вінкл, відкидаючи ланцюжок.

— Ти не питайся, дурна твоя голова, — озвався зневажливим тоном довгий, певний, що розмовляє із слугою.— Не базікай, а відчиняй мерщій.

— Та повертайся швидше, сонько! — підбадьорював другий.

Напівсонний містер Вінкл механічно скорився, прочинив двері й визирнув на вулицю. Перше, що впало йому в око, було червоне полум’я факела. Вражений жахливою думкою, що будинок горить, він широко розчинив двері і, тримаючи перед собою свічку, пильно глянув перед собою, не певний ще, бачить він портшез чи пожежний насос... В цю хвилину порив вітру задув свічку. Щось штовхнуло містера Вінкла в спину й жбурнуло на вулицю, а двері з грюкотом зачинилися.

— Здорово зроблено, молодий чоловіче! — сказав коротенький носій.

Містер Вінкл, угледівши через вікно портшеза жіноче обличчя, кинувся до дверей і став щосили стукати молотком та благати носіїв зараз же нести портшез назад.

— Заберіть його, заберіть!— кричав містер Вінкл.— Он хтось виходить уже з сусіднього будинку. Пустіть мене в портшезі Сховайте мене! Допоможіть мені!

Бідолашний Вінкл трусився з холоду, і щоразу, як підіймав угору руку з молотком, його халат розкривався найнечепурнішим способом.

— Он хтось іде вулицею. Там і дами! Прикрийте мене чимнебудь! Станьте переді мною! — мало не плакав Вінкл. Та носії так знесилились від реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами підходили дедалі ближче.

Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентльмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місис Даулер.

Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місис Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона побігла у вітальню подивитись, що сталося, і визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді жахливо зойкнула і кинулась повідомити містера Даулера, що дружина його тікає з іншим джентльменом.

Вражений такою звісткою, містер Даулер, наче гумовий м’яч, зскочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони побачили, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.

— Сторож! — нестямно крикнув містер Даулер.— Сторож! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз... Я переріжу йому горлянку... Дайте мені ніж!.. Від вуха до вуха... переріжу... пустіть, місис Кредок! — І, вирвавшись з рук переляканої господині та містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і кинувся на вулицю.