Після першого ж удару досить виразно чутний звук щипців, якими перегрібають вугілля в каміні, раптом затих; після другого — молодий джентльмен ученого вигляду, в зелених окулярах і з величезною книгою в руках, шурхнув у кімнату і, ставши за прилавком, спитав, чого бажає відвідувач.

— Перепрошую, сер,— сказав містер Вінкл,— чи не були б ви ласкаві сказати мені, як пройти...

— Ха-ха-ха! — зайшовся голосним реготом учений молодий чоловік, підкидаючи книгу високо вгору й спритно ловлячи її якраз тоді, коли вона загрожувала розтрощити всі пляшки на прилавку.— Оце так не сподіванка!

Для містера Вінкла це й справді була несподіванка Вражений також незвичайною поведінкою медичного на погляд джентльмена, він мимоволі відступив від дверей і схвильовано дивився на молодого чоловіка, що таким дивовижним способом приймав його.

— Хіба ж ви не впізнаєте мене? — спитав медичний на погляд джентльмен.

Містер Вінкл промимрив, що не має такої честі.

— Тоді моя справа, значить, не безнадійна. Я лікуватиму брістольських стариць; коли мені пощастить зберегти цей вигляд. Геть під усі чорти, старе дрантя!— З цими словами молодий чоловік жбурнув книгу в найдальший кінець крамнички, скинув свої зелені окуляри й усміхнувся усмішкою Роберта Сойєра, есквайра, колишнього студента-медика.

— Невжеж ви не знали, що я тут? — дивувався містер Боб, дружньо стискаючи Вінклеві руку.

— Слово честі, ні,— відповів містер Вінкл.

— Хіба ви не бачили мого імени? — і Боб звернув увагу свого приятеля на парадні двері де білими літерами було накреслено: «Сойер, наступник Нокморфа».

— Воно не впало мені в око,— пояснив містер Вінкл.

— Боже ти мій, якби я знав, що це ви, я вискочив би на вулицю і впіймав би вас у свої обійми,— запевнював Боб.— Але, слово честі, я думав, що ви — Королівські податки.[37]

— Не може бути!

— Присягаюся. І саме збирався сказати, що мене нема вдома, але що я можу доручити оповістку самому собі... Я й зробив би так, бо він мене не знає... Не знають мене й Освітлення та Мостові. Гадаю, що Церковний щур здогадується, хто я, і певний, що Водопостачання знає, бо, ледве переїхавши сюди, я видер йому зуба... Але заходьте ж! — Розмовляючи так, Боб штовхнув містера Вінкла в суміжну кімнату, де сидів не хто інший, як містер Бенджемен Елен і розважався тим, що розжареною кочергою пробивав дірочки в дошці над каміном.

— О, цієї приємності я вже ніяк не сподівався!— сказав містер Вінкл.— Як затишно у вас тут!

— Непогано,— згодився Боб Сойєр.— Я недавно закінчив науку, а приятелі зібрали мені все потрібне для роботи. Отже, я нап’яв на себе чорний сюртук, наклав окуляри і силкуюсь увесь час виглядати якнайсерйозніше.