Злізши неушкоджений з муру і не забувши віддати кілька секунд і своїм власним справам з того ж таки департаменту, містер Веллер поспішився до готелю «Чагарник», де його довгочасна відсутність починала вже викликати побоювання.

— Ми повинні бути обережні, — сказав містер Піквік вислухавши Сема,—і не заради нас самих, а в інтересах молодої леді. Ми мусимо бути надзвичайно обачні.

— Ми? — помітно здивувався містер Веллер.

Обурений тоном цього зауваження, містер Піквік спершу розсердився, але зараз же опанував себе і, як завжди добродушно, відповів:

— Ми, сер. Бо й я поїду з вами.

— Ви! — вихопилося в містера Вінкла.

— Я, — лагідно ствердив учений муж.— Погодившися зустрінутися з вами, молода леді зробила цілком природний, але необачний крок. І якщо при вашому побаченні буду присутній я — ваш спільний друг, досить старий, щоб бути вашим батьком, обмова людська ніколи не зніме голосу проти дівчини, — і очі містера Піквіка сяяли чистосердим захватом перед своєю завбачливістю.

Містер Вінкл, зворушений таким доказом делікатної поваги до юної «протеже» свого друга, стиснув Піквіку руку з почуттям вдячності, близьким до побожності.

— Ви поїдете, — сказав містер Вінкл.

— Поїду, — відповів містер Піквік. — Сем, приготуйте мені пальто та дорожний шарф і замовте екіпаж на завтрішній вечір. Та нехай він приїде раніше, щоб нам не запізнитися.

Містер Веллер почтиво доторкнувся до свого капелюха й подався готувати потрібне для експедиції.

Карета приїхала вчасно, і містер Веллер, влаштувавши містера Піквіка та містера Вінкла всередині, сам сів поруч з візником. За чверть милі до завулка вони спинились, звеліли візникові чекати на них і решту путі пройшли пішки.

Дорогою містер Піквік, приємно всміхаючись і всіма іншими способами виявляючи задоволення, видобув з кишені фрака потайний ліхтар і, на превелике здивовання нечисленних перехожих, почав показувати містерові Вінклу його механізм.

— Мені було б далеко краще, якби така штучка була зі мною під час моєї останньої нічної експедиції. Правда, Сем? — спитав він у свого тодішнього компаньйона, що шанобливо плентався позаду.

— Гарна річ, коли вміти з нею поводитись, сер,— відповів містер Веллер, — але, на мою думку, коли ви не хочете, щоб вас бачили, вам краще було б погасити свічку.

Зауваження Сема, очевидно, справило належне враження на містера Піквіка, бо він поклав ліхтар у кишеню й пішов далі мовчки.

— Сюди, сер, — сказав Сем.— Дозвольте, я покажу вам дорогу. Ось у цей завулок.

В завулку було зовсім поночі. Разів зо два містер Піквік витягав свій ліхтар, який кидав перед собою надзвичайно ясне кружало світла коло фута в діаметрі. То було дуже гарно, але, коли ліхтар гасили, всі предмети навкруги здавались ще темнішими.