— Я приїхав сюди, — звернувся до містера Вінкла містер Піквік, поки Сем звільняв його з пальта й дорожного шарфа, — приїхав сам, щоб особисто пересвідчитись, чи серйозні й благородні ваші наміри щодо молодої леді. Інакше я не можу дозволити Семові брати участь у цій справі.

— Серйозні, слово честі, і цілком щирі,—із запалом відповів містер Вінкл.

— Не забувайте, що ми зустрілися з нею в домі нашого дорогого й гостинного друга, Вінкл,— з сяючими очима застеріг містер Пікнік. — Було б поганою подякою легковажно, без серйозних намірів домагатися прихильності молодої леді. Я не дозволю вам цього, сер; не дозволю!

— Я ніколи й на думці не мав такого!— скрикнув містер Вінкл.— Я довго вже міркую про це, добре зважив усю справу і певний, що щастя моє залежить тільки від неї.

Тут містер Вінкл розповів, що казав йому про Арабеллу Бен Елен; признався, що хоче добитись побачення з молодою леді й признатися їй у коханні; і повідомив, що з деяких туманних натяків зазначеного Бена можна думати, що вона живе замурована десь коло Даунса. Оце було й усе, що знав або про що здогадувався містер Вінкл.

Мавши такий невеличкий запас відомостей, вони вирішили найближчого ж ранку відрядити містера Веллера шукати дівчину, а самі, не дуже певні своїх сил, вирішили гуляти в той час по місту й нібито випадково завітати до містера Боба Сойєра. Вони сподівалися, що таким чином їм пощастить почути щось нове про міс Арабеллу або навіть побачити її.

Змагаючись із рвучким вітром і питаючись у себе, чи й завжди в цих краях треба обіруч притримувати капелюх на голові, Сем вийшов за місто й опинився в тінявій околиці, де тут і там самотньо стояли маленькі затишні вілли. Коло воріт однієї з них, в тупику, порався біля конюшні майже невдягнений конюх, очевидно, переконаний, ніби робить щось із заступом та тачкою.

Вважаючи, що з цим конюхом можна побалакати не згірше як з іншими, втомлений Сем сів на здоровенний камінь навпроти тачки і з властивою йому невимушеністю почав таку розмову:

— Доброго ранку, старий, — почав він.

— Доброго дня, хотіли ви сказати, — відповів конюх, похмуро поглядаючи на Сема.

— Ви вгадали, приятелю, — згодився Сем,— я й дійсно хотів сказати добридень. Як живеться?

— Не можу сказати, щоб, побачивши вас, я став почувати себе краще, — відповів сердитий конюх.

— А це ж дивно, — сказав Сем, — бо ви, видима річ, людина весела, і глянеш на вас — аж душа радів.

Вовкуватий конюх став, здається, ще вовкуватішим, але збити Сема з пантелику було нелегко, і, прибравши заклопотаного вигляду, він спитав, чи не звуть його пана Волкер.