Нарешті вони добулись до великого каменя. Тут Сем попросив свого пана й містера Вінкла посидіти трохи, а сам пішов пересвідчитись, чи чекає на них Мері.

Повернувся він через п’ять або десять хвилин і повідомив, що хвіртка відчинена і все гаразд. Ідучи слідом за ним, містер Піквік і містер Вінкл незабаром опинились у садку. Тут кожен по кілька разів шепнув «шш!», але ніхто, здавалось, не мав ні найменшого уявлення про те, що робити далі.

— А міс Елен ще в садку, Мері? — спитав, страшенно хвилюючись, містер Вінкл.

— Не знаю, сер, — відповіла гарненька покоївка.— Я думаю, що найкраще буде, як містер Веллер допоможе вам злізти на дерево; містер Піквік, мабуть, ласкаво погодиться доглядати, чи не йде хто завулком, а я вартуватиму з того боку саду. Боже милий, що це таке?

— Цей клятий ліхтар занапастить нас усіх! — сердито скрикнув Сем.— Не робіть так, сер. Ви ж пускаєте світло просто у вікна вітальні.

— Ото лихої — аж відскочив набік містер Піквік.— Я не хотів цього.

— А тепер ви освітлюєте сусідній будинок, — заявив Сем.

— Ох, лишенько! — і містер Піквік повернувся в інший бік.

— А тепер ви освітлюєте стайню, і вони подумають, що там горить, — сказав Сем. — Та затуліть свічку, сер. Невже ж ви й цього не вмієте?

— Це — найдивніший ліхтар, який мені за мого життя випадало бачити! — скрикнув містер Піквік, вкрай вражений несподіваними світляними ефектами.— Я ніколи не бачив такого міцного рефлектора.

— Він подолає й нас, якщо ви вироблятимете ним такі штуки, сер, — зауважив Сем, коли містер Піквік після багатьох невдалих спроб примудрився таки спустити скло. — О! я чую кроки леді. Ну, лізьте швидше, містер Вінкл.

— Стійте, стійте! — зупинив його містер Піквік.— Я мушу поговорити з нею перший. Поможіть мені, Сем!

— Обережно, сер, — попередив Сем, спираючись головою об мур і підставляючи спину. — Станьте на грядку, сер. — А тепер — гоп!

— Я боюсь зробити вам боляче, Сем,— Завагався містер Піквік.

— Дарма. Дайте Йому руку, містер Вінкл. Міцніше, сер, міцніше. Готово!

Поки Сем говорив, містерові Піквіку ціною зусиль, майже надприродних для джентльмена його віку, пощастило стати на Семову спину. Потім Сем випростався і, підтримуваний за ноги Вінклем, містер Піквік примістив свої окуляри якраз над гребенем муру.

— Люба моя! — сказав містер Піквік, визираючи зза муру і побачивши Арабеллу по той бік його. — Не лякайтесь, люба міс. Це — тільки я.

— О, на бога, ідіть звідси, містер Піквік! — благала Арабелла. — Нехай усі підуть звідси. Я так боюся. Не лишайтесь тут, любий, дорогий містер Піквік. Ви впадете й уб’єтесь до смерті. Я знаю, що ви уб’єтесь до смерті!